Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися – чого отак неї покинули сельчани?

      За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.

      «Зірко-Саломеє, свята й преподобна», – подумки звернулася Соломійка.

      Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі… Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.

      Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-холодна, зуби ломить.

      Враз подумала – тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.

      «Господи, – подумала. – Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щитають? За що, Боже?»

      Мусила йти далі. Підвела голову – зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.

      «Де ж місяць?» – тико подумала.

      Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», – мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися…

      Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.

      Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт – цок-цок, цок-цок… Скоро зрозуміла – хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?

      Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?

      – Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?

      Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос… Голос брата. Василько, Василечко її любий!

      А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.

      – Жива!

      Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.

      – Воронок, – шепче ніжно Соломійка.

      Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.

      То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила – не тре’, вона боїться. Насправді СКАЧАТЬ