Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що ви-те, пане, – Вірка Рикунцева першою озвалася, бо в Руфини губи чомусь стали тремтіти. – Наша вона, загорєнська. Тутешня. Вкраїнка. Хіба ж не видно?

      – Юде, – сказав німець, та якось так задоволено, що в Соломійки мороз по шкірі пробіг.

      Погляд в нього був теж задоволеним, наче в кота, що вполював після довгих ловів велику мишу. Пальцем поманив Руфину.

      – Ком! Цу мір![15] Бістро!

      Руфина аж взад ступила. Тремтіла вже, мов у пропасниці.

      – Пане солдат, я не жидівка. Я з села. Так лише назвали. – І додала чогось: – Наших жидів уже забрали.

      – Найн! – сказав німець уже твердіше: – Ду іст юде.[16] – Поворушив губами і додав уже на ламаній руській мові: – Пойдьош к своїм. Встретітса. Муттер унд фатер.[17]

      – Н-ні. Я не піду. Пане сольдат…

      Німець спокійно зняв з плеча автомата, клацнув затвором, на них наставив.

      – Ком! Шнель!

      Схопив Руфину за руку, рвучко витяг до себе, тоді автоматом з другої руки вибив кошика з купленим крамом. Вдарив по руці так, що дівчина несамовито зойкнула.

      – Уперьод! Шнель маршірен![18]

      Вже як вони відійшли трохи, Руфина оглянулася, крикнула розпачливо:

      – Дівчата! Робіть же щось! Мене ж уб’ють!

      Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала… Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка – невідомо.

      Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.

      – Батькам неїним скажемо, – Люба Личункова. – Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.

      – Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.

      – Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.

      Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:

      – Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.

      І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.

      – Ви як хочете… А я за ними піду…

      – Куди?

      Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.

      – Він і тебе може стрелити.

      – Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно-дрібно.

      – Нате, передасте, коли що.

      І торбинку свою Любці до рук ткнула.

СКАЧАТЬ