Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ служив), тому пообіцяли блєшчину самограю та добру закуску. То на двох возах і вирушили раненько до Любомля, або, як у їхньому селі казали, Любовня ци й просто Міста. Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати.

      Соломійка і Руфинка були наймолодшими серед того дівоцького базарникового гурту, али, вважай, і найвродливішими. Віднедавна стали помічати на собі ревниві погляди дівоцькі, бо ж могли відбити жаданих наречених. Ну, щодо Соломійки, то все ясно. Павлусь і Петрусь нікому її не оддадуть. Дорогою ж тепер з Соломійки кпили – хі-хі та ха-ха – кого ж ти вибереш? Як одного, то другий, диви, уб’є, а як другого, то той усеньке життє мучитися буде. Як ото той Степан, бо ж кажуть, і каліцтво собі учварив, що за твею мамою, Соломко, сохнув. «Ну, али ж таки женився», – Соломійка. «Бо то баба Луциха так зчарувала, внучку треба було замуж оддати, а по тій ціла червона кавалерія, кажуть, пройшлася». Соломійка: «Як вам не стидно, тож добре живуть, четверо дітей мають, все, як у людей».

      – То ти кого вибереш? – не відстають дівчата.

      – Обох.

      – Як то обох? То є гріх…

      – А мені покійні батюшка позволили.

      – Ой, то й мені тре’ було з батюшкою дружити, сало-масло єму носити, – котрась, а решта так і приснули, сміх по шосейці аж до Любовня покотився.

      Дівчатам хахоньки, а їй, Соломці, біда. Бо таки дві причепи з вечорниць провожають, і стоять двоє, і поступитися жоден – аніяк. З одним до танцю піде, у другого очі такі іскри викрешують, що цілу хату спалити можна. Мусить одразу із другим, щоб і його, і своє серце вспокоїти. Не раз натякали – вибирай, а в неї серце до обох начеб однакове. Про обох думає: і як до хати після проводин і стояння коло хвіртки йде, і як щось на городі ци на полі робить. Ну, а як шістнадцять їй минуло, ще в прийшлім, сорок першім році, обоє враз сказали, що сватів засилатимуть. Соломійці знов як приском сипнуло – кому одмовить, а кому – нє?

      – Ви-те, хлопці, того… Не спішите. Я сама скажу, кому присилати.

      Диво-дивне – обоє вони між собою й далі дружили. Жодного разу не побилися, навіть не посварилися. Ще й підсміювалися, коли на вечорницях хтось піддівав. Аякже, ми, гляди, й кулачний бій устроїмо. Обоє ж виросли вдатними женихами. Тико хіба характери трохи різнилися. Павло кремезніший і спокійніший, розсудливіший, а Петро – тонший, гінкіший, тихий, та часом як спалахне, мов копиця сіна, в яку сірника кинули. Правда, й відходить так само швидко. Не одна ж дівка думала – після того, як тая гонорова Соломка когось таки вибере альбо котрийсь сам одступиться, то гинший їй дістанеться.

      Руфина ж, як на їхньому кутку казали, вже починала крутити хлопцями, як циган сонцем. То до того усміхнеться, пригорнеться, надію подасть, а другого вечора СКАЧАТЬ