Час Ліліт. Сергій Лобода

Чтение книги онлайн.

      Потім вони гуляли, тримаючись за руки. Михайлу не подобалися такі ніжності, але Аня сама його взяла за долоню і він не зміг висмикнути руку − настільки зворушливо виглядала дівчина. Їй було приємно. Що ж, йому теж.

      Розмова не клеїлась. Йшли мовчки, іноді поглядаючи одне на одного. «Напевно, потрібно вже звалювати, − думав Михайло, відчуваючи напругу. − Краще б я вже на цьому дні народженні був. Хоча… Гарненька дівчинка. І не нудна в ліжку. Не те, що зараз».

      Він посміхнувся дівчині, знову зустрівшись з нею поглядом.

      − Коли ти їдеш? − запитала вона і тут же відвела очі.

      «Зрозуміло, − подумав Михайло, − сльози розлуки душать». Він розлютився на самого себе. Чого до неї причепився? Сам тепер викручуйся. Треба було закінчувати цю лав-сторі.

      − Сьогодні, Аню, − сказав він винувато, хоча вже зараз був готовий бігти на вокзал.

      − Ти не можеш залишитися? − вона як і раніше на нього не дивилася.

      Задзвонив його телефон. Рок-н-рольна мелодія говорила, що телефонує дружина. З'явилася можливість висмикнути долоню з руки дівчини.

      − Алло, − так і не зумівши придушити роздратування, сказав Михайло в трубку.

      Ганна, окинувши його задумливим поглядом, пішла вперед.

      − Привіт, − пролунав голос Олени. − Що це ти пропав, не дзвониш. З тобою все нормально?

      − Так, усе добре, − напружено вдивляючись у спину Ганни, відповів Михайло.

      − Тобі незручно розмовляти? − здогадалася дружина.

      − Угу, − невизначено погодився Михайло.

      − Ну, гаразд. Коли хоч будеш?

      − Уже завтра.

      Ганна, відійшовши далеко вперед, зупинилася й озирнулась.

      − Добре, в мене тут люди. Я тобі вже з поїзда подзвоню, − нетерпляче сказав Михайло і відключив телефон.

      Швидким кроком підійшов до Ані.

      − Дружина? − сумно запитала вона, натякаючи на телефонний дзвінок. − Хвилюється?

      − Я не одружений, − чесно дивлячись в очі дівчини, відповів Михайло. − Це мама телефонувала.

      − Мама? − зраділо запитала Аня. Було видно, що настрій у неї покращився. − Переживає?

      − Вона хвора. Вона зі мною живе і їй не можна надовго залишатися самій.

      Якого біса він усе це вигадує? Але одна брехня, з бажання виглядати гарно, тягнула за собою наступну.

      − Нам треба в лікарню.

      Він не хотів СКАЧАТЬ