Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

      Василь БАРКА.

      8. VII.1989. США

      1

      Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.

      А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб.

      – Мамо, скоро? Я на майдані підожду.

      – Скоро, – чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.

      – Миколи і Андрійка нема.

      Тата ждуть: як станеться що… їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, на середині грудей: «Квітко моя!» – і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць – любим серпиком.

      – Скоро скінчу, стій! – стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.

      – Може, я не піду? – несміливо питає Оленка. – З мене сміятимуться.

      – Хто ж?

      – Учні і вчителі: всі.

      – Нерозумний сміх і грішний.

      – Вони глузуватимуть!

      – Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.

      Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.

      І стерпіла! – як завжди.

      Хмуриться мати.

      Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» – сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.

      Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала… Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.

      Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? – хоч кричи, не поможеться; «вони» сильніші.

      Обличчя в неї – з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами – в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.

      Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної СКАЧАТЬ