Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – ми внизу! На погибель, з маленькими».

      Кайданець пильно слухав, і враз до жінки:

      – Збиратись будем!

      Заплакала вона і проситься:

      – Куди ж я піду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої. Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..

      – Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо тут і копійки добути не можна.

      – Не баріться, бо замкнуть виходи! – настоював Стадничук.

      Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що – в дорогу.

      Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла і куди можна вдатися наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем – сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею…

      Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь є напрямок, тісний страшно: аби проскочити… проліг низом, потемнівши, – крізь світ, що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною.

      7

      Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» – жаль односельчан, що з’юрмлено в турлучну вигадку.

      Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо – наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? – відказує, стримуючи крок:

      – З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають – від того.

      Подався чолов’яга.

      Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» – махнули руками і розійшлись.

      Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

      Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі – біля корови, що околіла. Сусіди близько.

      – Бач, із коровою що! – дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

      Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

      – Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

      Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

      – Чи не кінець світові? – хтозна.

      Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок – під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам’яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

      Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, – нежива, хоч об пень бий.

      Відійшов на дорогу і розмислюється: СКАЧАТЬ