Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить. Чули? – розорено в Вороницях підряд і до цурки – всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла – нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак, – на обшукуваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, – взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:

      «Є в тебе хліб?»

      «Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали – не знайдем».

      «Так кажеш, нема?»

      «Нема».

      «Підпишись отут!»

      Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

      «Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»

      Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап’ялись – перекинули; дивляться, лежить рукав із зерном.

      «А! – кричать вони. – Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».

      Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

      – Або перебіжить пошесть? – питала Кайданцева жінка.

      – Перебіжить, а нас не буде! – відказав тесляр. – Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався – зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от питає він:

      «Ну, побачили, чому лихо?»

      «Приходить! – кажу. – Бачу, що приходить, а чому, не знаю».

      «Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».

      «Чому ж – ми?»

      «Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик – сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

      Суперечить господиня:

      – Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі – інакші.

      – Буде чи не буде, – заговорював Кайданець, – побачимо, а вже столичник жити не дає.

      – Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув, – пояснює Мирон Данилович.

      Господиня відмовила:

      – Намальовано, а не віриться, щоб так – з нами…

      – А як же роблять? – загарячився Стадничук. – Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це – що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків хто? – саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда – в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком – останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито СКАЧАТЬ