Название: Лемберг. Під знаменами сонця
Автор: Анна Хома
Жанр: Историческая литература
isbn: 978-966-14-7687-4,978-966-14-8439-8
isbn:
Для тих, хто не зрозумів, – це він про мене.
– На вашому місці я б провів обшук у його кімнаті. Хоча, швидше за все, документи вже десь переховані. Ми прибудемо завтра. Його світлість мусить відреагувати належним чином на отриманий поліцією сигнал. Це може спричинити до негативних наслідків, і коли ми отримаємо підтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану і спадку. Мені буде шкода, якщо це станеться, повірте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чесність і порядність тих, хто довкола нас. На допитах вони всі, переважно, співають, як солов’ї…
Він коротко кивнув і майже забрався геть, але Януш підніс долоню до рота й заточився. Він силкувався вдихнути, але повітря не хотіло проникати у його легені. Смикнувши краватку, він став повільно осідати на підлогу. Я підхопив його попід пахви й опустив на диван. Він задихався.
– Заспокійливого, бігом! – загорлав я на того павука, що стояв при дверях.
Той крутнувся на місці… і промимрив:
– Але я не…
Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.
– Яне, ти чуєш мене? Яне!
Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.
Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.
– Яне, згадай Заліжці! – Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. – Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!
Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, – спробував би я їх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я ніколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тільки не зараз. Тільки не тут. Тільки не так.
– Візьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син!
Навіть якщо батько його не гідний. Але цього я не сказав.
Прибігла Марічка, принесла нюхальні солі, злякалася і мало не випустила їх із рук. Прибігли ще дві служниці, я замовив чаю з липою і медом. Януш уже не хрипів. Він зморено склепив повіки і завалився на бік. Марічка заскімлила. Я дав їй ляпаса. Зовсім несильно.
– Йому вже краще.
Вона закивала. Повірила. А Януш Губицький дихав. Припіднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечці ароматну рідину. І тут над вухом зашипіло:
– Скажіть на милість, які ми тут усі віддані господарю… Ти мене до сліз довів, Небродович, віриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Під тебе. Довго і вперто. І хоч би як ти пнувся зі шкури, я відкопаю правду. Двічі ти попадався нам на очі в місцях, де відбувалися жахливі речі, а я не вірю в простий збіг. Я навіть у закон перестану вірити, якщо він не повісить тебе на шибениці на радість дітлахам. І моя тобі порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне від неї вовчим духом.
– Сьогодні ж, – запевнив я прямокутну спину директора столичної СКАЧАТЬ