Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Енна. Дорога до себе - Надія Гуменюк страница 9

Название: Енна. Дорога до себе

Автор: Надія Гуменюк

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-7847-2,978-966-14-7972-1

isbn:

СКАЧАТЬ тип, гарненько все дослідив, проаналізував і тепер може стверджувати…

      Я порадив йому відправити цю «сенсаційну бомбу» в журнал «Ненаукова фантастика». А він тоді: «А ваша кореспондентка казала, що це дуже цікаво і ви надрукуєте». – «Яка ще кореспондентка?» – запитую. «Ірис-с-с-ка… М-м-м… Хвамілії не помню. Може, підкажете?» – «Не пам’ятаєте, – кажу, – бо такої в нас немає». – «А куди ж ви її поділи?» – «Зварили, – кажу. – В борщі. І з’їли. Навіть кісточки обгризли».

      Бачила б ти, як він на мене витріщився! Як на живого Лектера Ганнібала. Але, думаєш, пішов із приміщення? Аякже! Йду собі коридором від шефа, а він – назустріч, із приймального відділення друкарні видибує. Мабуть, і там пропонував свій спізнілий донос на Коперника і Галілея. Побачив мене – голову в плечі і бочком-бочком, попід стіною та й до виходу. А я зубами йому вслід – клац-клац-клац, ніби збираюся вкусити! Цирк на дроті! То це не ти його обіцянкою обдарувала?

      – Ти про що? Хіба я схожа на іриску? Мабуть, то таки наближення повні так на редакцію впливає.

      – Я подумав, може, ти й справді назвалася Ірискою, щоб збити його з пантелику. Ну хто ще міг би так назватися? Ти ж у нашому прагматичному колективі – єдиний романтик і вигадниця. До того ж дійсно на солоденьку цукерочку схожа.

      «Еге ж, – думаю, – оближися, тореадоре! Ніби я не розумію, що ти зайшов, аби побазікати зі мною». А вголос:

      – Шановний Вікторе Георгійовичу! Доводжу до вашого відома, що, по-перше, я ніколи нікому не рекомендувала особу Енни Сніжницької як кореспондента нашої славної газети, по-друге, ніхто до мене не звертався із жодною статтею, а по-третє, моєї освіти цілком достатньо, щоб вибрати правильний варіант між геліоцентричною системою світу Коперника та маячнею якогось психа.

      Але повня цього разу явно не збіглась з календарем. Або ж до календаря вкралася помилка. Бо у другій половині дня до редакції валом повалив дивакуватий люд. Двоє активованих місячним світилом візитерів дісталися й мені. Жіночка передпенсійного віку у вишневому, в стилі тридцятих років капелюшку з вуаллю, заколотою над крисами, принесла віршовану подяку лікареві, який врятував її від атипової ангіни. Вірш нагадував пародію, до того ж написану суржиком. Я порадила їй подякувати своєму рятівникові прозою – краще нормальна проза, ніж погана поезія. Вона страшенно образилася. Я, наївна, не зразу збагнула, що для неї було не так важливо висловити вдячність, як продемонструвати свій поетичний талант, досі не визнаний людством.

      Зрештою відвідувачка гордо заявила, що поскаржиться головному редакторові. Якщо вже вона платить за оголошення, то може писати в ньому що завгодно, і мої поради їй – як лисому гребінець. Вона грюкнула дверима і таки пішла до шефа. Але від нього не повернулася. І я подумки подякувала нашому Чистикові, що він став на мій бік.

      Дідусь, що зайшов наприкінці робочого дня, обурився вже тому, що за оголошення треба платити. «Як? Газета ж для того, щоб допомагати людям. Я кров СКАЧАТЬ