Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у старшокласника Володьку Нагорного, а потім… Та ну їх! А ти так нічого і не можеш згадати?

      Єва зітхає, обнімає мене за плечі і міцно пригортає.

      – Нічого, – кажу.

      – Ну, знаєш! Гетьте, думи, ви хмари осінні! Бракувало ще, аби нас тут реви обсіли! Подумаєш, посттравматичний синдром… Та таких синдромів по тисячі щодня! Це ще не вирок. Якогось ранку ти прокинешся і згадаєш все-все-все! От побачиш! Нам у медучилищі розповідали про такий випадок… Ні, ти послухай, послухай! Жінка втратила пам’ять після того, як покалічилася під час пожежі: вона, мов палаюча головешка, вистрибнула з вікна п’ятого поверху і вдарилася головою об асфальт. Понад десять років нещасна не могла згадати навіть свого імені. А потім – р-р-раз, і як рукою зняло, ніби запона з очей спала, чи то пак, з пам’яті.

      Ми вмикаємо телевізор.

      – Ти диви, як цей новий генсек виступає, як шпарить! Жодної тобі шпаргалки! От голова! Дарма, що мічена! – дивується Єва. – Не те що Брежнєв. Знаєш анекдот про те, як Леонід Ілліч вдома гостей зустрічав? Ні? То слухай. Дзвонять вони, тобто гості, у двері. А він довго не відчиняє – бігає по квартирі, шукає папірець. Нарешті знайшов, розгорнув, підійшов до дверей і читає: «Хто там?»

      Єва сміється, аж сльози на очах проступили. Сама себе розсмішила. Але дивитися новини більш не хоче. Ну їх, тих генсеків. За кілька хвилин розпочнеться перша серія фільму «Москва сльозам не вірить». А тим часом треба кактуси підлити.

      Кактуси напоєно, кіно переойкано і переплакано. Розкладаємо диван і лягаємо спати. Єва не може заспокоїтися:

      – Ох, і де такі Георгії-Гоги-Гоші-Жори водяться? На край світу поїхала б, у тундру чи в пустелю, аби знала, що там зустріну. В нас такого навіть удень зі свічкою не знайдеш.

      Єва тяжко зітхає. Мабуть, новий бойфренд також не той, кого вона шукає. Та за кілька хвилин моя подруга вже умиротворено посопує. Може, хоч уві сні зустріне свій ідеал. За нею засинаю і я. І мені одразу ж являється… Ні, не Георгій-Гога-Гоша-Жора. Я в жодному фільмі не бачила тих людей, які наснилися мені цієї ночі…

      3

      …Іду зеленою сільською вулицею. Крізь завісу хмар ледве просіюється сонце. Дорога вогка після дощу, але без калюж, бо воду ввібрав пісок. Підходжу до подвір’я, відчиняю хвіртку. На землі лежать яблука – це дощ із вітром обтрусили гілку, що перехилилася із саду через невисокий паркан. З дерев’яної хати, фарбованої вохрою і критої червонясто-рудою черепицею, виходить жінка. Вона в зеленій безрукавці поверх тонкої полотняної блузки та в грубій сірій спідниці, з-під картатої хустки вибилося пасмо сивого волосся. Слідом за нею видибує кіт – мордочка, хвіст і лапи білі, а спинка чорно-біло-руда. «Триколірний кіт – на щастя», – ніби чую чиїсь слова. Кіт мружить на мене зелені очиська, сідає біля стіни і починає вмиватися правою лапкою. Жінка збирає яблука у фартух і ніби не бачить мене. Чи робить вигляд, що не бачить? Я підходжу до неї, вітаюся. Вона випростується, дивиться повз мене і крізь сльози дорікає комусь:

      – Кого СКАЧАТЬ