Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.

      7

      Прокидаюся вже в іншій палаті. Без медичного обладнання, без пультів і блимавок. Поруч – ліжко, стандартна тумбочка і стілець. На тумбочці – маленький радіоприймач, на стіні – осінній пейзаж: над синьою, як аквамарин, річкою схилена верба і з неї журавлиним ключем падає на воду помаранчеве листя.

      «Примітивна мазанина, – відвертаюся від річки з вербою, – мабуть, якогось місцевого живописця-аматора. І чому в лікарнях завжди вішають такі «шедеври», від яких ще більше захворіти можна?»

      У палату зайшла медсестра.

      – Ми перевезли вас із реанімаційної, – повідомила. – Потрібно було звільнити місце, нагальний випадок. А ви так гарно спали – шкода було будити. Так і залишили на реанімаційному ліжку. Зараз я допоможу вам перебратися на інше, а це треба відвезти назад. До вас якийсь чоловік приходив. Але я сказала, щоб він навідався згодом. Глибокий сон – це найкращі ліки, його нізащо не можна переривати. То він казав, що почекає внизу і зайде трохи пізніше.

      – Хто? – перепитую неуважно.

      – Чорнявий такий, на цигана схожий. Сказав, із редакції.

      Вона вийшла, але за кілька хвилин повернулася.

      – До вас тут… Ні, не з редакції. Це той чоловік, який доправив вас у лікарню після аварії. Він нібито був свідком…

      Я хочу крикнути, щоб його не впускали. Нізащо! Ніколи! Але мій переслідувач уже в палаті. Рвучко підсовує до ліжка стілець, сідає, уважно розглядає моє обличчя, відсовує бинт над правою бровою – там, у брові, в мене малесенька родимка у формі зірочки. Хто про неї не знає, той і не помічає. Але звідки він знає?…

      – Привіт! Не впізнаєш? Владислав, Романів однокласник. Пробач, заради Бога! Не хотів, щоб так сталося. Чесне слово! А що в редакції вар’ята розіграв… Якось же треба було підійти, а я ж – актор, недавно переїхав у ці краї, до славного міста Одеси. Зараз ми ставимо в театрі «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Вживаюся в образ Медічі. А це… такий собі експромт на тему. В принципі, я й не був упевнений, чи ти в редакції працюєш. Побачив, що заходиш у той будинок, вирішив перевірити.

      – Я вас не знаю, – кажу. – Ви приймаєте мене за якусь іншу людину.

      – Ну це вже чортзна-що! Знаєш! Не викручуйся! – підвищує голос чоловік. – Я вже п’ять днів у вашому місті – приїхав у гості на день, а зачепився он на скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було – знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні – це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш СКАЧАТЬ