Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ подробиць, аж до вивертання нутра, особливо про те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять. Може, й справді саме в них закодовано суть і сенс, закладено програму майбутньої долі людини, може, саме там першопочатки наших «я»? Людина з частковою пам’яттю – неповноцінна та небезпечна, її втаємничення викликає майже містичний страх.

      З Ігорем ми намагалися зайти у щось серйозніше. Життя його вже добряче пошарпало – одружився, розлучився, пережив депресію, змінив кілька робіт, поки врешті не зачепився зі своїм клавесином за вокально-інструментальний ансамбль при обласній філармонії. Та й мені вже не вісімнадцять. Нам було про що поговорити, ми мали багато спільних точок дотику. Якби ж я була нормальною жінкою… Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла. Він, уже раз обпечений нелюбов’ю, відчув, що це – тільки імітація, не більше. Чоловіки мають до цього якесь своє особливе чуття. Я лиш зітхнула полегшено, коли він сказав про це і пішов. Ніби тягар із плечей скинула.

      А Вікторіо… Ну до чого тут Вікторіо?! Він любить поговорити про літературу, а поговорити, крім мене, ні з ким. Це міф, що журналісти – люди начитані. Нашу Людмилу найбільше цікавить те, чи знайде чоловік роботу після закриття заводу і чи вигідно вона змоталася на польський базар. Лорочка вихваляється модними манатками, що їх невідь-звідки дістає її психозний і ревнивий благовірний Антон. Льоник, здається, навіть спить, обнявшись із пляшкою. А шефові ніколи розмовляти – він увесь час крутиться у «верхніх ешелонах влади» і тримає над головою наслинений палець, щоби першому знати, куди вітер віє, і могти вчасно змінити курс корабля. І тільки ми з Вікторіо носимося з новими журналами, в яких нарешті відкрито заборонені теми, проковтуємо книжку за книжкою, ніби від того залежить доля світу. Тому Вікторіо й хоче зробити з мене журналістку, каже, що тепер потрібні мислячі, небайдужі та сміливі «акули пера». Я ж сміюся, що ніколи не буду акулою, а якщо колись і доведеться стати рибою, то хіба маленькою сріблястою сардинкою.

      Жоден із них не змушує моє серце прискорено битись. Але я не Снігова королева. Ні, дорога моя Євочко! Якби ти могла зазирнути в той мій сон… Якби ти зуміла… Якби знала, як самотньо мені буває ночами, яка туга підступає… Але за ким? За ким я так тужу? Кого люблю? Іноді здається, що бачу в повітрі обрис чийогось обличчя. Ніби знайомого, ніби десь баченого. Приглядаюся – а воно зникає. Розумію – це тільки моя уява, тільки химерні візерунки, творені вітром. І знову ловлю себе на тому, що когось чекаю, а кого – не знаю. Навіть у снах не бачу. Коли б я узялася пояснювати це тобі, моя щебетухо… Уявляю, як здивовано ти б стенула плечима. В тебе ж усе так просто і зрозуміло: любов, зрада, розчарування, знову любов. А якби мої думки почув хтось у мене на роботі… Хіба що Вікторіо цілком серйозно сказав би: «Енно! Пиши вірші!»

      Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь СКАЧАТЬ