Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!

      – А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? – татів голос аж скрипить – знак, що він дуже сердиться.

      Медсестра ледь не плаче, намагається виправдатися: цей чоловік просився побачити врятовану ним дівчину, сказав, що привіз її до лікарні після аварії. Нібито бачив, як вона виконувала розворот і заїхала в дерево. Врятував, значить. Бо якби вчасно не доставив, то вона справді могла б стекти кров’ю і загинути.

      – А це ми ще побачимо – врятував він її чи сам мало не вбив! Може, для того й прийшов сюди, щоб довершити свій задум. Не випускайте його! Затримайте! Затримайте і негайно викличте бригаду з психіатричної лікарні! Негайно! – суворо наказує тато, вже не стримуючи люті.

      – Руки геть від підданого її величності Мельпомени! Свободу мистецтву і митцям! – волає на всю лікарню дивакуватий чоловік, і його черевики вже відбивають прискорений ритм десь на нижньому поверсі.

      Псих чи справді актор?

      8

      – Наша поранена журавочка прилетіла, нам весну-красну принесла! – радісно сповіщає Вікторіо, і враз стрімко відчиняються двері кабінетів, випускаючи в коридор увесь пишучий народ.

      – Привіт, журавочко!

      Журавочка – це я. Вже без милиць і гіпсу, але ще з ціпком. Ціпок ексклюзивний – із різьбленим узором по всій довжині та пташиною голівкою замість ручки. Єва замовила його в майстра, який проходив реабілітацію в її фізкабінеті. Лікарняний листок мені поки не закрили – тижні два-три треба походити на масажі та гімнастику. Але я так знудьгувалася за своїми, що тільки-но пригріло сонечко і місто скинуло льодяний панцир, – вирушила до редакції. Звісно ж, хочеться всіх побачити. Проте мій ранньовесняний візит має й інший мотив – мені потрібна автівка. Дуже-дуже потрібна.

      Моя «Ладуся» вже відремонтована – спасибі Вікторіо, він справжній друг. Але кермувати самій та ще й у таку далечінь… А їхати доведеться неблизько – до стольного града Києва. Ні, не в гості до тата. Він навіть не здогадується про мій намір. А якби здогадався, то, мабуть, не дуже б зрадів. Сказав би своїм скрипучо-суворим голосом, що ще не час, що нічого мені там робити – якщо хочу з ним зустрітися, то краще вже він до мене приїде. Але зустрітися я планую не з ним.

      Якщо чесно, то навіть трохи побоююся зустрічі з татом, бо перестала пити його пігулки. Хотіла перевірити, як буде поводитися моя бідна голова без них. Сигнал SOS не надходив. І я вирішила, що нічого марно отруювати печінку ліками, треба спробувати самотужки якось адаптуватися до життя. Вже стільки часу минуло – пора! Щоправда, тепер не знаю, як бути далі. Бо ночами все частіше сняться дивні сни. І навіть не сни – щось схоже на видіння. Незнайомі місця, обличчя, голоси.

      Ось і минулої ночі. Тільки-но торкнулася подушки – зразу звідкись виплив старовинний замок. Власне, від замку залишилися хіба руїни. Вціліла тільки одна вежа з чорними очницями бійниць. В одній із СКАЧАТЬ