Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на ній аж на сьоме небо.

      А коли повернуся… Що я робитиму, коли повернуся з сьомого неба? Хм… Є ж іще шість. Приляжу, скажімо, на п’ятому чи на третьому, візьму з полиці томик Володимира Короткевича. Планувала ще в минулі вихідні перечитати «Дике полювання короля Стаха». Але субота з неділею впали нещасною жертвою конкурсу юних обдарувань музичних шкіл, що відбувався в міському Палаці культури. Тільки-но в п’ятницю переступила поріг квартири, а назустріч – розпачливе телефонне волання у стилі Вікторіо. І як він так точно вирахував, коли я доберуся додому? «Виручай, Енно! Спасай, дорогесенька! Вдень якось з голови вилетіло. Такий шарварок до самого вечора був… А зараз усі вже розбіглися-роз’їхалися, нікого спіймати не можу. Шеф вимагає… Ти ж знаєш, що його Евеліна в музичній школі вчиться… І нібито на призове місце в цьому конкурсі піаністів претендує… Піди, кицюню, посидь, послухай, розслабся. Ти ж любиш музику, і тобі все одно нічим зайнятися… Розширену текстівочку і фото переможців – тільки й усього… У тебе ж і фотоапарат є».

      Щоб його п’яна качка копнула, того Вікторіо! Іноді мені здається, що він спеціально забуває сказати вдень, щоб контролювати мене ввечері: коли я повертаюся, чи нікуди дорогою не завертаю, чи не маю якихось особливих планів на вихідні. Але сьогодні – дзуськи! Дзуськи, шановний Вікторе Георгійовичу! Дідька лисого ти мене почуєш, тореро газетної кориди! За кілька хвилин я вимкну телефон і розпочну сеанс дводенного усамітнення. Усамітнення – ось справжнє блаженство.

      Стоп! Блаженство відкладається. Принаймні, на сьогодні. З лавочки біля дверей під’їзду стрімко зривається і мало не падає під колеса «Лади» якась підозріло знайома незнайомка. Та це ж… Єва!

      2

      Єва так змінила свій імідж, що зразу й не впізнаєш: на голові вже не височіє каштанова бабета, схожа на круглу замкову вежу й більша за Євину макітерку, – волосся, витравлене хімією до кольору свіжої соломи, вільно спадає на плечі. Новий теракотовий плащик з комірцем-стійкою розстібнутий, рожева косиночка одним хвостиком кокетливо визирає з-під комірця, туфлі-«човники» елегантно пливуть по асфальту. Руки розкинуті для обіймів, усмішка аж до вух.

      – Енночко! Як я тобі? – вона повертається на всі боки, піднімає праву руку, крутить головою, енергійно вихляє стегнами, ніби збирається затанцювати румбу.

      – Супер!

      – Чесно-чесно?

      – Щоб я з цього місця не зійшла!

      – А колір волосся? Я часом не передала куті меду? Не надто вибілила? – В Євиних очах тривожно плюскаються дві срібні рибинки.

      – Саме те, що треба, – заспокоюю «рибок».

      – Ура! А я прийшла рятувати тебе від самотності! Це ж ненормально, це просто неприпустимо так довго бути наодинці з кактусами! З цим уже треба щось робити!

      Покірно даю себе обняти. Цмокаю Єву в пухкеньку щоку, вдихаю потрійну дозу недавно подарованих мною ж «Шанель № 5». Піднімаємося на СКАЧАТЬ