Метелик. Анри Шарьер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рух нашого човна. Минає шість годин, нам уже зовсім близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посередині річки, трішки правіше.

      – Ось він, – тихо каже Бретонець.

      Ніч не така вже й непроглядна, але помітити нас на віддалі нелегко через туман над поверхнею річки. Ми підходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чіткішими, Бретонець перестрибує у свій човен, швидко відв’язує його від нашого й неголосно просто каже:

      – Щасти вам, хлопці!

      – Дякуємо.

      – Нема за що.

      Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острів. Я намагаюся його вирівняти й розвернути, це мені не вдається, і під тиском течії ми на три чверті врізаємося просто в рослинність, що нависає над водою. Попри мої намагання гальмувати веслом, ми влітаємо так стрімко, що, якби замість гілок і листя дерев там була скеля, човен розлетівся б на друзки і ми все утратили б: їжу, спорядження тощо. Матюретт стрибає у воду, підтягує човна, і ось ми вже під великим жмутком рослин. Він тягне й тягне, нарешті ми прив’язуємо нашого човна. Випиваємо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзів у човні.

      З компасом у руці я пробираюся крізь кущі, заламуючи по дорозі гілки й залишаючи там-сям стьожки з мішка для борошна, які я підготував завчасу. Я помічаю світло, раптом розрізняю голоси й бачу три солом’яні хижки. Іду вперед, та, оскільки не знаю, як учинити, вирішую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидається маленький песик, він стрибає, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідіоте, собаки не хворіють на проказу».

      – Хто там? Відповідай. Це ти, Марселю?

      – Це утікач.

      – Чого ти сюди прийшов? Нас обікрасти? Гадаєш, тут є щось зайве.

      – Ні, мені потрібна допомога.

      – Безкоштовно чи за гроші?

      – Стули пельку, Сово!

      З хижок виходять чотири тіні.

      – Підходь повільно, друже, б’юсь об заклад, що ти той чоловік з рушницею. Якщо вона з тобою, поклади її на землю, тут тобі нічого боятися.

      – Так, це я, але я без рушниці.

      Я підходжу ближче, ось і вони, темно, і я не можу роздивитися їхні обличчя. Бездумно простягаю руку, ніхто зі мною не ручкається. Трохи запізно розумію, що такі жести тут ні до чого: вони не хочуть мене заразити.

      – Ходімо в хижку, – пропонує Сова.

      Приміщення освітлює олійна лампа, що стоїть на столі.

      – Сідай.

      Я сідаю на сплетений із соломи стілець без спинки. Сова запалює ще три олійні лампи, одну з них ставить на стіл якраз переді мною. Чад від ґнота лампи з кокосовою олією пахне вкрай відразливо. Я сиджу, вони вп’ятьох стоять, їхніх облич мені не видно. Моє добре освітлене лампою, яка стоїть якраз переді мною, чого вони й хотіли досягти. Голос, який наказав Сові стулити писок, промовляє:

      – Вугре, СКАЧАТЬ