П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ значно швидше й досконаліше, ніж моя, хоча я над своєю оперував за допомогою його ж фінки; і я все ще підрізав прозорі солені шари на міцних голках її кістяка, коли від його тарані давно лише масний слід залишився на його підборідді, на щоках й на кінчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його різати на скибки: Серьожа поспішно сказав мені: «Для мене не треба». Він узяв цілу четвертинку, потримав її перед очима, милуючись грою кольорів, – і зник. Зник геть з очей. Переді мною сиділа гімназична форма з маскою зеленого мармуру замість голови. Завидки взяли мене: я з боку відчув, що він у цей момент переживає. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.

      …Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus»[20]. Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.

      ІІІ. У «Літературці»

      На суботнику, у літературно-артистичному гуртку[21], після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:

      – Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.

      Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.

      «Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова[22] і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль[23] думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; СКАЧАТЬ