П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ років, я, однак, думаю, що найцікавіше тоді в нас було мирне братання народностей. Усі вісім чи десять племен старої Одеси зустрічалися в цьому клубі, і дійсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помітити, хто є хто. Мине ще два роки, і це зміниться, але на самій зорі століття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всі ми, здається, жили порізно від інородців, відвідували й запрошували поляки поляків, руські руських, євреї євреїв; винятки траплялися порівняно рідко; але ми ще не замислювалися, чому це так, підсвідомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатість загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всіх висловив цей настрій – його примирливу поверхню й підземну загрозу – один чесний і недоумкуватий мій товариш по чарці, оперний тенор з українським прізвищем, коли на суботнику після вечері підійшов напідпитку обійняти мене за якусь застільну промову:

      – За саму печінку ви мене сьогодні зачепили, – сказав він тричі цілуючись, – водою нас тепер не розіллєш: побратими на все життя. Шкода тільки от що патякають люди про віру: один руський, інший – єврей. Яка різниця? Була б душа спільна, як у нас з вами. А ось Х. – той інша справа: у нього душа єврейська. Підла ця душа…

* * *

      Анна Михайлівна виявилася зблизька зовсім моложавою пані з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витівку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гімназії вчитель танців Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я ніяк не можу осягну- ти різницю між кадриллю і вальсом на три па. Ми сиділи в куточку за фікусом і розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесіду галантно («моїй дочці скоро двадцять» – «хто вам, пані, дозволив вийти заміж у підготовчому класі?»), але вона просто відмахнулась і без церемоній відразу перевела мене в дитячу:

      – Слухайте, я дійсно хотіла з вами зустрітися. Мій чоловік знав вашого батька колись, на Дніпрі; ми часто про вас говоримо, і я хотіла вас запитати: чого ви, людина здібна, тиняєтесь без фаху?

      Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неї був особливий хист (потім ще більшою мірою я знайшов його в Марусі) говорити найнедоречніші речі якось по-милому, немов їй усе можна.

      – Без фаху? Та я вже стільки років газетяр.

      Вона подивилася на мене з непідробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять років стрибаю на одній нозі.

      – Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.

      Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося СКАЧАТЬ