П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кроках? Злітаєш мало не до місяця, падаєш немов у прірву – але це все тільки так здається, а насправді є прив’язь і міцна межа. У Марусі є межа, далі якої її жодні вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотіла би точно знати, де ця межа, – а ось мій чоловік.

      Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним підборіддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлібник[29] – так і виявилося. Судячи з акценту, він у руській школі не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельністю, як було заведено в його поколінні, читав німецьких класиків – згодом цитував з пам’яті ледь не сторінки з Берне[30], а з поетів особливо любив чомусь Шаміссо та Ленуа[31]. Як наслідок, був на ньому почасти той невизначений відбиток, який ми передаємо смішним словом «інтелігент»; слово настільки ж хиткого змісту, як в англійців «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно погані манери, як і справжній інтелігент може спокійно, навіть позіхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; річ тут не в реальних ознаках, а в якійсь внутрішньої припорошености культурою взагалі. Але разом з цим в Ігнації Альбертовичу перш за все відчувалася людина зі світу «ділов», яка знала ціну речам і людям, яка була впевнена, що ціна, ймовірно, і є сама сутність. Усе це я дізнався згодом, коли зійшовся з сім’єю, хоча і в тій першій бесіді мені закарбувалися в пам’яті деякі його оцінки.

      Анна Михайлівна відразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вік свій писати».

      – Що ж, – сказав він, – молодий чоловік, певно, має свою фантазію в житті. У нашого сина Марка що не місяць, то нова фантазія; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успіху; тільки пам’ятай: якщо тобі вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав від самого його народження, що Марко дурень?»

      Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесіду подалі від себе, на їхніх власних дітей; це було легко – Анна Михайлівна явно любила цю тему, і чоловік теж її не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закріпив цей опис формулою дещо несподіваною:

      – Узагалі шарлатан; люблю шарлатанів.

      Зате про Торіка (його звали Віктор), наймолодшого, Анна Михайлівна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читає, ходить на гімнастику, непогано грає на скрипці, ввічливий, залюбки послужливий: коли в матері було запалення легень, а Маруся тоді була за кордоном, Торік ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

      – Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрі люблять суп із локшиною, а є і такі, що люблять його з галушками. Це не просто, це двоє характерів. Локшина – діло слизьке: якщо повезе, набереш цілу копицю; але є й ризик, що усе зіслизне. А з галушками жодної бентеги: більше ніж одну не виловиш, зате з м’ясом, і вже напевне. У нас Серьожа любить суп із локшиною, а Торік – з галушками.

      Я довго сміявся, хоча чув цю притчу і раніше, у багатьох версіях; але він дуже соковито все це виклав. Я запитав:

      – Тепер СКАЧАТЬ