П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

      – Чого ж вона боїться?

      – Мама, по суті, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз і назавжди заведений лад.

      – Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя моє, ваше буття зветься катавасія, а не заведений лад.

      – Значить треба, щоб і в катавасії була система, без несподіванок і без нових елементів; і взагалі це не ваша справа. А до Руницьких ідемо?

      Цього Руницького я бачив у них уже разів зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капітана, звісно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Він і мені, дійсно, здався несподіваним елементом у їхній обстановці. Дивиною російські гості в наших домах не були, хоча траплялися рідко і важко акліматизувалися, але то були адвокати, лікарі, купці, студенти – в якомусь сенсі свої люди. Моряка ніхто ніколи не бачив, окрім як на палубах. Маруся була в Маріїнській гімназії з однією з панянок Руницьких, потім обидві сім’ї жили поряд на дачі одного літа, коли Олексій Дмитрович мав відпустку; там він, здається, катав її зі своїми сестрами на маленькій яхті, але і це його ще не «обґрунтовувало». Самі сестри бували в Марусі зрідка, і взагалі дачні дружби – не указ для зимових знайомств між людьми таких одне щодо одного екзотичних кіл. Він це відчував, наочно серед нас нітився; Маруся втягала його в бесіду, він чесно намагався потрапити в ритм, нічого не виходило; та й нам усім при ньому було трохи незручно, немов це не гість, як ми, а спостерігач. Був він непоганий піаніст, і камінь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарешті не треба розмовляти, і водночас розважаєш людей, як належить за ввічливістю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «більш не прийде», але він повернувся з Владивостока і знову прийшов, і ще знову.

      Утім, у них дома ми провели чудовий вечір. Батька не було в живих, але за життя він був думським діячем доброї епохи Новосельського[67]; раніше був, здається, земцем; це відчувалось у кліматі сім’ї (тоді ще, звісно, не казали «клімат», але слово влучне), і ще далі за цим відчувалася садиба, сад зі ставом, старі алеї, липові чи які там мають бути; Бог знає, скільки поколінь покою, поваги, затишку, неметушливої гостиности, коли гості здалеку залишалися ночувати й було де всіх розмістити… Культура? Я б тоді саме цього слова не сказав – надто тісно в моєму побуті було воно пов’язане з освіченістю, чи, можливо, начитаністю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдоні[68] «душка»; Олексій Дмитрович і в ятях не був певний, хоча (він казав: тому що) вчився в Петербурзі в поважному якомусь ліцеї, за вимогою сановитого якогось дяді. Тільки сидячи в них, я оцінив, скільки було в наших власних буденних бесідах, дома в Марусі, дражливого блиску – і раптом відчув, як це славно і затишно, коли блиску немає. Пили чай – говорили про чай, грали на роялі – говорили про душку Джиральдоні, але молодша сестра більше обожнювала Саммарко[69]