Мала Глуша. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щоб хвостики у «д» і «р» різко і гостро йшли вниз, сподіваючись на те, що характер якось сам собою зробиться твердим і рішучим. Петрищенко тим часом швидко продивилася папірці, різко закрила теку і віддала її Розці.

      – Віднеси в контору, там запитаєш, де перший відділ, віддаси секретареві під розписку. По дорозі ні з ким не теревень і теку нікому до рук не давай.

      – Перший відділ – це який?

      – Перший це перший. Бо другого немає. І скажи секретареві, хай скаже Лещинському, бланки закінчилися.

      – Гаразд. Контора – це нагорі, де якір?

      – Ну так, ну так… якір… І можеш не повертатися вже сьогодні. Левові Семеновичу вітання передавай. Він тобі хто?

      – Дядько. Двоюрідний.

      – Значить, передавай привіт дядькові. Скажи, Ледка привіт передає. Ну, Ледка-Єнка,– пояснила вона, зустрівши здивований погляд Розки.

      Тільки тепер Розка дотямила, що Олена Сергіївна Петрищенко має на увазі себе.

*

      Лев Семенович тоскно скосив очі на білий телефон, що стояв на полірованому журнальному столику. П’ять хвилин, буквально п’ять хвилин, і зателефоную. Ось тільки новини додивлюся. Треба ж знати, що на світі робиться. Або, може, спершу повечеряю, а потім подзвоню. Так, мабуть, саме так.

      Телефон задзвонив.

      Лев Семенович здригнувся і чомусь підніс руку до губів.

      – Льовко, дзвонять,– сказала дружина з кухні.

      – Мене нема, сонечко,– крикнув Лев Семенович і знову скоса глянув на телефон – а раптом почує? – Візьми, скажи, мене нема.

      – Як сказати, де ти?

      – Ну, та як – де? За хлібом вийшов. Або ні. Виїхав. Або ні…

      Дзвонив телефон. Дзвонив, дзвонив, дзвонив.

      Дружина, причовгуючи капцями, підійшла до столика і взяла слухавку. Лев Семенович насторожено спостерігав за нею, злегка втягнувши голову в плечі – й навіть цього не помічаючи.

      – Так? – Голос її ледь змінився і став кокетливим та дзвінким.– Так. Льовка? Вдома. Зараз, зараз він підійде.

      І кивнула до Лева Семеновича, подаючи йому трубку.

      – Хто? – пошепки запитав Лев Семенович.

      Трубка дивилася на нього чорним оком змії.

      – Герега,– пошепки пояснила дружина.

      Лев Семенович затряс головою і виставив перед собою долоню, зображаючи небажання і навіть огиду, але трубка й далі дивилася йому між очей, і він, кинувши у бік дружини докірливий погляд, простягнув руку, узяв нагрітий пластик і притиснув до щоки.

      Ковтнув і сказав:

      – Так?

      – Льовонько,– пролунав у трубці лагідний голос.– Ти ще вдома? Я ж тобі сказав – чекаю! Давай, одягайся, одна нога тут, друга там. Тобто навпаки,– в слухавці реготнули.

      – Я не можу,– сказав Лев Семенович, відчуваючи гостру огиду до себе і до навколишнього світу.– В мене щось не те зі шлунком.

      – Давай через «не можу»,– доброзичливо порадив голос.– Лови тачку, щоб через двадцять хвилин був у мене. Ні, краще просто до Пушкіна під’їжджай. Зрозуміло?

      – Зрозуміло,– СКАЧАТЬ