На лезі клинка. Джо Аберкромби

Чтение книги онлайн.

      Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

      «Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

      – Ура! – вигукнув Ґлокта. – Знову каша!

      Він поглянув на непорушного практика.

      – Ота каша – радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсянá – люба всяка нам вона!

      Рожеві очі навіть не кліпнули.

      – Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, – він зачерпнув цілу ложку, – я від неї просто в захваті.

      Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.

      – Корисна, – сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, – смачна, – ковтнув іще, – а головне, – цього разу він ледь не вдавився, – її не треба розжовувати. – Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. – М-м-м, – протягнув він. – Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?

      Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.

      – Отже, архілектор знову хоче мене бачити?

      Альбінос кивнув.

      – І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?

      Фрост знизав плечима.

      – Гм-м-м… – Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. – Ти не знаєш, він у гарному настрої?

      Знову рух плечима.

      – Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.

      Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.

      – Бажаєте ще чогось, сер?

      – Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. – Він перевів погляд на практика Фроста. – Я любив яблука, коли був малим.

      «Скільки вже разів я так жартував?»

      Фрост відповів йому порожнім поглядом – він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.

      – Ну, гаразд, – зітхнув Ґлокта. – Але ж людині треба мати надію?

      – Звичайно, сер, – пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.

      «А справді треба?»