Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      «А що ж те дерево життя?

      Яка в плодах його укрита сила?

      Чи справді вни безсмертя можуть дати?

      Здається, ні! Оті немногі люди

      Там в раї, що плодів тих куштували,

      Під лютими ударами юрби

      Вмирали, бачилось, і пропадали.

      Так що ж додав їм плід той? А! Вгадав!

      Вони на смерть ішли, мов на весілля,

      Вмирали з усміхом; із ран, із мук

      Вони катів своїх благословляли.

      Що се значить? Знать, смерть їм не страшна!

      Знать, джерело життя було в їх серці!

      Яке ж се джерело?..

      Ябачив: скоро

      Хто плоду з дерева життя вкусив —

      Прояснювавсь увесь, благим спокоєм

      Проймавсь, і голос піднімав, і кликав

      Усіх до себе, ворогів найгірших,

      Мов другів, обнімав, і був неначе

      Той пластер меду чистого, солодкий

      І запахущий, ясний і поживний,

      Одним чуттям святим наскрізь пронятий.

      Значить, чуття, великая любов —

      Ось джерело життя!»

      І скочив Каїн,

      Мов звір сполоханий, і оглядався

      Довкола, і шептав немов в нетямі:

      «Чуття, любов! Невже ж се так, о Боже?

      Невже в тих двох словах малих лежить

      Вся розгадка того, чого не дасть

      Ні дерево знання, ні загадковий

      Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!

      Чого до того дерева претесь?

      Чого від того звіра ви ждете?

      Погляньте в власне серце, а воно вам

      Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!

      Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в собі!

      Могучий зарід їх у кождім серці

      Живе, лиш виплекать, зростить його —

      І розів’єсь! Значить, і джерело

      Життя ми маєм в собі, і не треба

      Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!

      О Боже мій! Невже ж се може бути?

      Невже ж ти тільки жартував, як батько

      З дітьми жартує, в той час, як із раю

      Нас виганяв, а сам у серце нам

      Вложив той рай і дав нам на дорогу?»

      В тій хвилі Каїн наче просіяв,

      Чудовий супокій розлився враз

      В його душі. Забулись всі страждання!

      І сонце гріло, і земля ясніла,

      Вся в золото й рожевий блиск повита,

      Мов дівчина, що з купелі виходить.

      На хвилю, оп’янілий щастям тим,

      Він стратив пам’ять, і за грудь рукою

      Хапавсь, і сам собі не вірив.

      «Боже!

      Невже се правда? Навіть в моїм серці,

      Гнилім, побитім і закаменілім,

      Живе ще, розвиваєсь і цвіте

      Те райське сім’я, та свята любов!

      О так! Я чую се! Тепер, по довгих

      Літах прокляття, я відроджуюсь

      І оживаю! Наче крига леду,

      Так присла в серці моєму ненависть.

      Мені так дуже жаль усіх людей

      Тих бідних, засліплених! Я їх так

      Люблю з їх СКАЧАТЬ