Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      І що ж побачив в ньому?

      Пусто скрізь,

      Лиш дерева самотні сумовито

      Шепочуть листям та квітки чудові

      Хитаються на стеблах. А крім них,

      Ані душі живої, ані звука.

      Та ні! Посеред раю, на майдані

      Два дерева найвищі, найпишніші.

      О, Каїн добре знав ті дерева

      Із оповідань батька! Се направо —

      То дерево життя: небесний грім

      Вершок його розтріскав, розколов

      Весь пень його до самої землі,

      Та не убив його живої сили!

      Воно росте, пускає гілля вшир,

      Пускає пасиння нове довкола!

      А те наліво – дерево знання

      Добра і зла. Під ним клубиться гад,

      А на гілках його багато плоду

      Понависало. Плід той так блищить,

      Манить, ясніє, душу рве до себе!

      Та ось повіяв вітер, і, мов град,

      Посипались плоди оті на землю

      І всі відразу попелом розсілись,

      Огнем розприсли, розлились смолою!

      І бачить Каїн далі: в млі рожевій

      Щось зароїлось легке, прозірчасте,

      Мов комашня. Придивлюєсь – се люди!

      Се тисячі людей і міліони,

      Мов пил, вітрами звіяний, кружаться,

      І тягнуть, тягнуть походом безмірним.

      І всі круг дерева знання товпляться,

      Всі рвуться, топчуться, падуть, встають

      І шарпаються вгору, щоб захопить

      Хоч плід один, хоч кисличку одну

      Із дерева знання. Потоки крови

      І море сліз значать їх путь – дарма!

      Що хтось укусить того плоду, тому

      Він попелом розсиплеться в устах,

      Огнем пекучим бухне. А вкусивши

      Отого плоду, кождий ще лютіший

      Стає, озвірюється на весь світ,

      Мордує, ріже та кує в кайдани,

      Валить і ломить те, що другий ставив,

      Палить, руйнує – просто божевільні!

      А дерево життя стоїть та тужить:

      Ніхто не рвесь до нього! На йому

      Плодів немного, з виду не блискучих,

      Захованих між листям та тернами,

      Тож і не ласиться ніхто на них.

      А як часом, відбившись від юрби,

      До нього хто навернесь, покуштує

      Плодів чудових і почне гукати

      На других, щоб ішли туди, – то, мов

      Ворони, кидаються всі на нього,

      І б’ють, і рвуть, і мучать, і калічать

      Його, мов за найтяжчую провину.

      Аж ось два звірі на майдані стали.

      Один під деревом знання засів,

      Величний, нерухомий і суворий,

      З лицем жіночим дивної краси

      І з тілом льва. Мов нетлі до огню,

      Так люди-привиди роєм безмірним

      Його обсіли, мов про щось питають.

      Глибоку тугу і пекельну муку

      В їх лицях видно, тіні їх тремтять,

      І очі й душі висять на устах Почвари.

      Ся ж мовчить і не змигне

      Очима. Знов рої людей товпляться

      До дерева знання, і б’ються, рвуться

      За плід його, їдять – і знов вертають

      До звіра, та спокою не знаходять,

      Мов СКАЧАТЬ