Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      А він уже віддавна був в дорозі —

      Ішов на захід. Щось тягло його

      Туди, хоч учорашній вид чудовий

      Скривала сива мгла, що залягла

      Густою лавою піввидокруга.

      Чого йому туди? Він сам не знав.

      Нічого там не ждав, не надіявсь,

      А все ж ішов. Так журавель, почувши,

      Що ген за морем, в північній країні,

      Весна зблизилась, – розпускає крила

      І, пісню дзвонячи, летить туди,

      За сотні миль, не дбаючи на бурі,

      На морські вали й хитрощі стрільців.

      Весь день у млі бродив він, наче в морі.

      Аж вечором розвіялась вона,

      І на хвилину заходяче сонце

      Вказало знов вчорашній вид чудовий:

      Хрустальні стіни, золотії башти, —

      Та так далеко в фантастичній далі,

      Що, бачилось, до неба вдвоє ближче.

      Та що йому та даль? Хоч крок людський

      І як дрібний, він перемірить ним

      Весь круг землі, дійде й до краю світу,

      Коли мета яка там є йому.

      Від смерти брата стільки, стільки літ

      Блукав він без мети, ганявсь, мов звір

      Сполоханий, щоб сам перед собою

      Сховатись, – аж ось перший раз мета

      Йому заблисла! Дух його стомлений

      На ній спочити може! Хай і так,

      Що се спочивок на тернах, на грані,

      Та все ж спочивок, віддих, забуття!

      І, перебувши ніч в пустині, знов

      В дорогу рушив. День за днем ішов він,

      А вид чудовий райських стін усе

      Йому являвся хоч на хвилю-другу,

      Дразнив його спокійним своїм блиском

      Та разом і манив до себе; щось

      Було, немов обіцянка таємна,

      В тім блиску золото-рожевім.

      Скупо

      Пустиня-мачуха його кормила

      Корінням, медом диких пчіл, поїла

      Солоною та затхлою водою.

      Та він привик до сього. Часто ріки,

      Широкі багна, соляні озера

      Перебігали шлях його. Безстрашно

      Ішов він в воду, з хвилями боровся,

      Вітрам, дощам і громам опирався.

      Природа мучити його могла,

      Як мачуха нелюблену дитину, —

      Та смерть його боялась.

      Інколи

      Його якась невиразима туга

      Проймала, то знов злість, ненависть люта

      Під горло підступала, серце тисла,

      Немов кліщами. Він грозив на захід,

      Кляв СКАЧАТЬ