Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Та супокою й тут він не найшов,

      І сни страшні всю ніч його томили.

      Він кидавсь, і кричав, і криком своїм

      Глушив могуче вітру завивання.

      А рано вставши, був немов розбитий,

      Ще більш нещасним чув себе, ніж досі.

      Холодний ранок був, все небо скрізь

      Засунулося хмарами й лило

      Дощу потоки. Наче сіре море,

      Тяглась пустиня в безконечну даль,

      Понура, в своїй величі грізна.

      А обіч, доки видко, одностайна

      Стіна, гладка мов лід, і височенна,

      Здається, аж до неба – ні проходу,

      Ні брами, ні наріжниць, – рівно-рівно

      Біжить вона, мов світ увесь надвоє

      На віки вічні перерізать хоче.

      А на межі двох велетнів таких —

      Пустині і стіни – він, Каїн, сам,

      Слабий, дрібненький, як ота комашка!

      Та ні, комашка ще щаслива! В неї

      Є крила, їй піднятись можна вгору,

      На верх стіни, заглянути у рай,

      В ту первісну, щасливу вітчину!

      Комашці підлій можна! А йому,

      Царю всіх творів, дідичеві раю,

      Йому не можна!

      І в німій розпуці

      Він головою бив о ту стіну,

      Бив кулаками, гриз зубами, поки,

      Знесилений, не впав, неначе труп.

      Три дні отак він бився. Крик його,

      Мов звіра раненого рев, тривожив

      Мертву тишу пустині. Інколи

      Він намагавсь молитись, але з уст

      Його гордії, богохульні речі

      Лились. Затвердле довгим болем серце

      Лиш шарпалось, коритись не могло.

      А далі втихомиривсь і сказав:

      «Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

      Кров брата на моїх руках. Я стратив

      Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

      Мені в йому. Та за весь біль безмірний,

      За всі ті муки без кінця, що зніс я

      Й зносити буду, доки тільки буду, —

      Одного лиш бажаю я, о Боже!

      Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

      Хоч здалека заглянути у рай!

      Хоч оком скинути на се дідицтво,

      Котре на віки вічні я утратив!

      Лиш раз поглянути! Лиш миг потіхи!

      А там нехай ідуть всі муки й кари,

      Які судилися мені!»

      Отак,

      Простягши к небу руки, він молився,

      Та з неба відповіді не було.

      Лиш сонце сипало промінням ясним,

      І каня десь в лазурі проквиляла,

      Та шакал вив в пустині.

      «Ні, дарма! —

      Промовив Каїн. – Голос мій проклятий

      До Бога не доходить. Сам я винен,

      Що небо не відповіда мені!

      Колись було інакше, та пропало!

      Нехай і так. Та ось що я зроблю!

      Є прецінь вихід десь у тій стіні,

      Куди прогнав Бог батька мого з раю.

      Там, СКАЧАТЬ