Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 60

СКАЧАТЬ не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!

      Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять!

      Серце тріпочеться ще, і у груді кров б’ється живіше,

      Та напосіли літа, давить життя тягота.

      Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю,

      Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б’ють.

      Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти,

      Але тверда їх рука в поводах цупко держить.

      Хвилька – і ляск батога, і жорстоке, понуре «ніколи»…

      Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!

* * *

      Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив,

      Чий то рисунок був – Бекліна[108] чи Мейсоньє[109].

      Мушля перлова – то віз, а метеликів чвірка – то супряг,

      Два аморети малі – то два погоничі їм.

      Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,

      Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.

      Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,

      Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.

      За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,

      Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.

      Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,

      Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.

      З острахом бідний орач позира на незорану ниву,

      На коненята свої, на мозолі на руках.

      Але нога вже сама піднялась і не слуха розсудка,

      Так і здається – тремтить в поїзд перловий ступить.

      Весно, се твій екіпаж! І твоя се вина, коли серце

      Ще раз розсудок злама, ще раз зо шляху збіжить.

      Так усміхаєсь йому променястий той полет Ікарів,

      Навіть Ікара[110] судьба не налякає його.

* * *

      Ні, аморети, мені за погоничів ви вже нездалі:

      Надто ви, хлопці, палкі, надто в їзді нетривкі.

      Надто бурливі у вас поривання: раз блисків, пожежі,

      А за хвилину вам бур, громів і трусу давай.

      Надто, голубчики, ви патетичні, засліплені трохи

      В своєму власному «я». Се не до ладу мені.

      Я вже старий мореплав, як смакують ті громи і бурі,

      Знаю докладно! Нехай робить собі їх Зевес!

      Досвідний нурок із мене: що в власному «я» там таїться

      На болотистому дні – знаю, голубчики, й се!

      Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,

      Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.

      Ах, а крім того, гидкі слимаки самолюбства, медузи

      Зависти, хроби гризот, кефалоподи підлот.

      Ні, аморети, не вас за погоничів взять я бажаю:

      Сонце, погоду люблю, ясність і радісний сміх.

      Хай уже лучче дідусь, сміхотворець отой бородатий,

      Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.

      Нам ні пощо поспішать – не втече від нас чорна могила;

      Нам нікого проклинать, нам нікому докорять.

      Пристрасті в нас уляглись, скороспілки ілюзій обпали,

      З ран, що життя завдало, ще хіба шрами болять.

      Та з життьової борні ми не вийшли каліками: серце

      Не відучилось любить, іскри не СКАЧАТЬ



<p>108</p>

Беклін Арнольд (1827—1901) – швайцарський художник-символіст.

<p>109</p>

Мейсоньє Ернест-Жан-Луї (1815—1891) – французький художник, автор історичних, батальних і жанрових картин. Працював у реалістичній манері. Тому символічний малюнок, про який ідеться у вірші, гіпотетично може належати радше А. Беклінові, творчій манері якого притаманна висока міра художньої умовності.

<p>110</p>

Ікар – у давньогрецькій мітології – син майстра Дедала, юнак, який намагався перелетіти море на крилах, зроблених із пір’я, скріпленого воском. Оскільки Ікар надто наблизився до сонця, віск розтопився і юнак загинув, упавши в море. У переносному значенні Ікар – уособлення мрій, високих і сміливих поривань людського духу, а його трагічна доля – символ їхньої нездійсненности. Будьмо!Уперше опубліковано у вид.: З великого часу: Воєнний літературно-науковий збірник. – Львів, 1916. – С. 48.