Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Приємний вид, коли бурхливе море

      Після хуртовини втишається,

      Коли після важких сльотливих хмар

      Лазурем небо чистеє пишається,

      Коли війна нелюдяна кривава

      На мир переміняється,

      І ворожнеча між двома людьми лукава

      Щирою приязню устороняється.

      Убивши брата, Каїн много літ

      Блукав по світі. Мов бичі криваві,

      Його гонило щось із краю в край.

      І був весь світ ненависний йому,

      Ненависна земля, і море, й ранній

      Пожар небес, і тихозора ніч.

      Ненависні були йому всі люди:

      Бо в кождому лиці людському бачив

      Криваве, синє Авеля[113] лице —

      То в передсмертних судрогах, то знов

      З застиглим виразом страшного болю,

      Докору й передсмертної тривоги.

      Ненависна була йому і та,

      Котру колись любив він більш вітця,

      І матері, і більш всього на світі, —

      Його сестра і жінка враз[114], нелюба

      За те, що їй ім’я було – людина,

      Що Авелеві були в неї очі,

      І голос Авелів, і серце щире, —

      За те, що так його любила вірно,

      Що, хоч сама невинна й чиста серцем,

      Не вагувалася для нього все

      Покинути, з проклятим поділити

      Його прокляту долю.

      Наче тінь,

      Вона ходила з ним. Із уст її

      Ніколи Каїн не почув докору,

      Хоч вид її, і голос, і любов

      Були йому найтяжчим, ненастанним

      Докором. Інколи, як лютий біль

      Осилював його, він, мов безумний,

      Гнав геть її від себе – і, послушна,

      Вона щезала, тихим, скорбним гостем

      Являлась між людей, дітей, онуків,

      Та не надовго. Як прийшла таємно,

      Так і щезала, і в пустиню йшла,

      Чуттям угадуючи ті стежки,

      Куди блукав її нещасний брат.

      Була мов нитка срібна, що в’язала

      Самотнього, запеклого з життям

      Людей. Теплом, що жеврілось в її

      Жіночім серці, силувалась гріти

      Убійці душу.

      Та дарма! Мов риба,

      Що б’єсь об остру кригу, аж сама

      В ній зціпеніє, так вона весь вік

      З сил вибивалась, мов лучина та

      Горіла й власним нищилась огнем.

      Раз в темних пралісах вони в скалистій

      Печері ночували. Втомлена,

      Вона заснула, голову поклавши

      На камінь. Каїн розложив огонь

      І сів побіля нього, в полум’я

      Втопивши очі. Фантастичні сцени

      І явища раз по раз виринали

      З огнистих язиків, і, ловлячи

      їх поглядом, немов здрімався Каїн, —

      Сну тихого, правдивого давно,

      Давно не знали вже його повіки!

      А як настало СКАЧАТЬ