Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

      – Та не нервуйся, Олесю, – заспокоює його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.

      – Добре вам казать! А мені з «Полтавою» і тим Мазепою що робити?

      – Знаєш, Олесю, – по-дружньому поплескує Тарас класика, – не чіпав би ти того Мазепу. Хто з ним діло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрії люди просили мене: напиши лібрето про цього гетьмана.

      – Ну-ну, – хмикає Пушкін, – не так тії воріженьки, як добрії люди. І що – написав?

      – Та цур йому!

      – Олесю, – переводить Штернберг розмову на іншу, більш благонадійну тему, – ти так добре по-малороськи балакаєш. Наче дрібним горохом сиплеш. А приказки які знаєш! Невже у Петербурзі такого навчився?

      – А чого ж, – величається класик, – я ще в Адесі бував. Такий славний малоросійський город! А які я вірші про Украйну написав!

      Пушкін прикладає руку до лоба, щось пригадує і починає натхненно декламувати:

      «Цікаво, – міркує про себе спостережливий Штернберг, – хто це у кого про українську ніч списав – Пушкін у Гоголя чи Гоголь у Пушкіна?»

      – Та які збіса в Україні замки! – чи то дивується, чи обурюється Тарас. – Там степ і могили.

      – Може, й так, вам видніше, – погоджується класик. – А взагалі мені Україна до душі – чи є там замки, чи нема. І люди гарні. І мова – м’яка, солов’їна. Не те що великороський покруч! Ось ти, Миколо, – звертається класик до Гоголя, – по-якому пишеш? Ніби по-великороськи. А почитаєш і що? Хіба то мова? Гоголь-моголь виходить. Питається, чого ти наш язик коверкаєш?

      Гоголь надуває губи.

      – Да я знаю, Алєксандр Сєргєіч. Учиться мені треба язику великороському. І я учусь, стараюсь – щоби буть вашим пісатєлєм.

      – Старайся не старайся – один біс. Для цього треба великоросом уродитися. Словом, Миколо, з тебе великорос – як із кнура свиня…

      Гоголь червоніє, наче рак печений. А Тарас радісно потирає руки:

      – Олесю, так ти ж наш чоловік! І, певно, прізвисько твоє не Пушкін, а Пушкар.

      – Може, й Пушкар, – каже класик. – Бо є в мені щось таке… козацьке. І хохлів я люблю. А надто хохлушок…

      З’являється дівиця зі штофом на таці, салом та огірками.

      – Скажу СКАЧАТЬ