Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

      – Хлопець він наш, – пояснює Тарас. – Хоч і німець.

      Пушкін недбало махає рукою.

      – Німці, зрештою, теж люди…

      І продовжує розповідь:

      – Узяв я собі секунданта Данзаса. Найтупішого мого однокашника по Царськосєльському ліцею. Погодили умови дуелі. Вирішили стрілятись до скону. Погода – пречудова. Сніг, сонце… А ще ж – русскіє бєрьози… Зарядили пістолі. Звісно, холостими. Повільно крокую до бар’єру. Назустріч Дантес. Стріляє, я падаю. В штанях у мене спеціально прилаштований міхур зі свинячою кров’ю. Тече вона по матні, капає на сніг. Жоржик біжить до мене. «Стій! – кричу. – Я ще можу… вистрелити. І маю на це право!» Беру пістолет у ліву руку, цілюся… А дай, думаю, Жоржика полякаю, хай у штанці напудить. І кажу Данзасу: «Мій пістоль снігом забився. Не вистрілить. Поміняй». Той – радий старатися. Дає інший. Із справжнім зарядом! Дивлюся я на Жоржика, а в нього писок – як сніг – білий-білісінький… «Так тобі, скурвий сину, й треба, – кажу подумки. – Це за посиденьки з моєю Наталочкою у Полетикіних покоях». Бабах! Вогонь виривається з пістоля. Жоржик зі страху гепає у сніг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…

      – Ай да Пушкін, ай да маладєц! – вигукують хором Тарас і Штернберг.

      А Гоголь нервово тре свого носа.

      – Мені, – каже він, – по секрету казали, що та дуель – затія масонів.

      – Бабські плітки! – одмахується Пушкін. – Я сам масон. Колись у Кишиневі в ложу вступив.

      – Завжди халепа з тими молдаванами… – коментує Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той світ спровадили, й Олеся масоном зробили…

      Класик же оповідає далі:

      – Данзас, хоч і тупий, але ж чим чорт не шуткує, коли Бог спить. Ще здогадається, що ми з тої дуелі кумедію зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пітер. Там я вдаю хворого при смерті чистісінько. Як у Мольєра. Всі мене жаліють. Лейб-хірург Арендт розповідає про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жізнь кончина…» Мене швиденько відспівують у Конюшенній церковці. Потім галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанія весела – Саша Тургенєв, Нікіта Козлов, жандармський капітан. Ріжемося в карти, п’ємо водку. Бо ж холодно. У монастирі домовину закопують – порожню. І я – вільний!

      Пушкін дивиться на присутніх. «Ну, як?» – ніби запитує.

      – Не смерть – а п’єса! – захоплено вигукує Гоголь.

      – Ти, Миколо, слухай і на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобі про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класиків, то діло немаловажне…

      – Що ж його придумати?

      – Та хоча б, буцімто тебе живцем закопали, – радить Пушкін. – До такого ще ніхто не додумався…

      – Не слухай, земляче! – відмовляє Тарас. – А то ще справді СКАЧАТЬ