Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

      Ти, конику вороненький,

      Неси да гуляй.

      Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:

      – Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.

      – Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!

      Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

      – Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!

      І доповнює віршика словами:

      – Героям слава! – завершує Пушкін.

      Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

      – Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

      – Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…

      – «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…

      У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:

      – Аллах акбар! – продовжує Пушкін. – Це ти, братику, про Шаміля й чеченських терористів? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загриміти. Ось мене колись за «Гавриліаду» тягали. Ледь відкараскався. Хотіли мундіри голубиє засадити.

      – У всякого своя доля…

      – І правда, і сила, – киває головою класик. – Отож, другі мої сердечнії, з війною в мене, як-то кажуть москалі, нє сложілось. Думав покласти голівоньку на дуелі. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрів у публічнім домі Жоржика Дантеса. Не вилазив він із борделів, скурвий син. Став якось із ним за чаркою балакать. А він мені: «Нащо в муках на дуелі помирати? Давай краще кумедію затіємо». До кумедій я, звісно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоєї Наталі клинці підбивати. І до її сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипів. «Шельма, – погоджується він. – СКАЧАТЬ