Справжній Мазепа. Петро Кралюк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Справжній Мазепа - Петро Кралюк страница 14

СКАЧАТЬ Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…

      – «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.

      Враз геній зиркає невдоволено:

      – Ви що – в плагіаті мене запідозрили?

      – Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.

      – Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, – маєте рацію.

      – Я лише хотів сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицій!

      – Недооцінив я вас, – зізнається Едічка. – Забув, що ви член Нобелівського комітету…

      На цьому розмова й завершується. Повертаюся до себе в кабінет. Рука мимоволі тягнеться до рукопису, який вже кілька днів лежить у моїй шухляді. Починаю читати.

      Холодний зимовий вечір. Брудний пітерський трактир. У кутку сидить чоловік, довге волосся майже по плечі. Перед ним пляшка вина. На обличчі – меланхолія. Час від часу торкається хустинкою свого довгого носа – ніби перевіряє, чи на місці той…

      Відчиняються двері. До трактиру завалюються двійко веселих молодиків. Один – чепурун. Достоту – лондонський денді. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи інакший. Підтягнутий, зосереджений. Німець чи що?

      Молодики вдягнені зі смаком. Естети… Можливо, художники. Правда, петербурзькі пейзажі навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снігів і фінів, де все мокре, рівне, сіре та ще й туманом оповите…

      – О-о-о! – вигукує чепурун. – Очам не вірю! Земляк, батько наш.

      Його товариш робить круглі очі. І запитує по-українськи (правда, з ледь помітним акцентом):

      – Що се за чоловік?

      – Темна ти, Віллі, людина. Це ж – Гоголь!

      – Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха від чоловіка відрізнити здатен…

      – То наш великий шріфтштеллєр. Як у вас Гете, Шіллер. Я тобі навіть вірші про нього читав:

      Не заріже батько сина,

      Своєї дитини,

      За честь, славу, за братерство,

      За волю Вкраїни.

      Не заріже – викохає

      Та й продасть в різницю

      Москалеві. Це б то, бачиш,

      Лепта удовиці

      Престолові-отечеству

      Та німоті плата.

      – Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…

      Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.

      – Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.

      – Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?

      – …нє імєю чєсті знать.

      – Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. СКАЧАТЬ