Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

      – То – не ближній. То ворог!

      – Ворогів теж треба любити. Так заповідав Ісус Христос.

      – Ваш тезаурус неістинний, – менторським тоном повчає психічнохворий. – Ворогів люблять лише мазохісти.

      – Отже, Ісус – мазохіст?

      – Не чіпайте Христа! – різко обриває Професор. – Він наш, український Бог! Христос і нація – найвища святість…

      – Безперечно.

      – Ви усвідомили свою провину? – грізно питає пацієнт.

      Сперечатися немає сенсу.

      – Меа кульпа! – вдаряю себе в груди.

      – Маєте знешкодити Едічку. Заради нашої Батьківщини, заради доброго, але стражденного українського люду…

      – Якщо наполягаєте, то більше не побачите цього чоловіка, – заспокоюю Професора.

      – Це – не чоловік, це – потвора!

      Звісно, Професор лишається в ізоляторі.

      Увечері, коли приходжу додому, мене перестріває Оксана. Сьогодні її чоловік черговий. На ніч вона лишається сама. Якщо, звісно, не зважати на «шибеника» Василька.

      – Ви читали текст Едічки? – питає, очевидно, щоб затіяти розмову. – Яка фантазія… А стилістика!

      (Пригадуються слова Рудика: мовляв, є хворі, а є необстежені…)

      – Я не дуже розбираюся в красному письменстві, – кажу, аби ця дама дала мені спокій.

      – Не ухиляйтеся. Кажіть правду. Я відчуваю єством: ви любите літературу. Література – це храм…

      «Література – це божевільня», – чомусь саме таке спадає на думку. Проте вголос кажу:

      – Мені якось погано уявляється, буцімто Шевченко, Гоголь, Пушкін і цар Олександр Перший зустрічаються. Та ще й у борделі…

      – Свята простота! – Оксана м’яко торкається моєї руки. – Ви занадто спрощено розумієте літературу. Вона не є реальністю.

      – А чим вона є?

      – Грою в реальність, – пояснює моя сусідка, повільно відводячи руку. – І фантазією. Бажано – на грані фолу.

      Погоджуюся. Намагаюсь якось завершити розмову. Однак…

      – Не хочете запросити мене на чай? – запитує (чи провокує?) Оксана. – Або на каву?

      Відмовляти незручно. Чемним таки треба бути.

      – З великим задоволенням… (Хоча зовсім інше маю на думці…)

      – Тож чекайте, – багатозначно мовить сусідка.

      На дворі темніє. Знову осіння ніч.

      Ви ж знаєте, що таке осінні українські ночі?

      Оксани довгенько немає. Забула? Передумала? І слава Богу.

      Якби ж то. Стукіт у двері.

      Вона приносить пляшку вина. Здається, імпортне.

      – Чай не охолов? – питає.

      Всідається. Дивиться на мене. І раптом:

      – Ну хіба я не красуня? А коса – довга, пишна… Очі чорні, як терен. А стан?… Та ви не дивитесь!

      І після короткої паузи наказує: «Відкоркуйте вино».

      Розливаю напій у чашки. Фужерів не маю. Розумію: СКАЧАТЬ