Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

      Грає у келихах вино. Червоне – аж темне.

      – Пий, козаче! – припрошує Вакуленко. – Життя – швидкоплинне. Немає в ньому нічого певного. Сьогодні, скажімо, щось неначе важливе. Гадаєш – не проживеш без нього, ніяк. Ладен душу продати. А завтра – лише плюнеш. І думаєш: яким же дурнем я був!

      – А чи є щось таке, заради чого варто продати душу? – питаю.

      – Фауст зробив це, бажаючи спізнати прекрасну мить… – нагадує Оксана.

      – Моя жона літературу викладає, – інформує Вакуленко. – «Зупинись, хвилино, ти прекрасна!» Дурня те все… І той Фауст зі своїм Гете. Нема прекрасної хвилини. Усе – омана! Сансара!

      Виявляється, Вакуленко знається на буддизмі. Так і має бути. Українці – приховані буддисти здавна…

      Оксана намагається захистити Гете. Вакуленко не дає:

      – Ось мій предок, коваль Вакула, чорта осідлав. Він сотні Фаустів вартий!

      Жона сердиться. Хіба можна прирівняти якогось Вакулу до героя безсмертної драми Гете?

      – Душу однак не можна продавати, – завершує Вакуленко. – Усі це знають. Але продають. Бо сподіваються обдурити чорта.

      – Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля філософічності найшла…)

      – Де ти такої мудрості набрався? – кепкує Вакуленко. – Криниці треба чистити. Бо замуляться. І не нап’єшся з них тоді води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить більшість. Бо легше. Й лінивіше.

      – Хіба погано мати водогін? – питає Оксана. У її голосі чується відверте роздратування.

      – Занепад настає тоді, коли перестають чистити криниці, – повчає Вакуленко.

      Схоже, треба змінити тему розмови.

      – Як там у лікарні? Що поробляє Професор?

      Вигадане мною прізвисько до пацієнта вже приліпилося.

      – Нічого. Заперли в ізоляторі. Хай там мудрує.

      – А чого Професор і Едічка – як кіт із собакою?

      – Та раніше були друзями. Навіть один одному писання свої читали.

      – Що ж сталося?

      – Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…

      Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.

      – Іноді мені здається, – продовжує, – що шизофренія, психози – зовсім не хвороби, а певні ступені досконалості. І хто відає, чий ступінь кращий…

      – Яка нудота, – зітхає Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…

      – Не будемо ж ми у твоїй присутності розпатякувати про жінок, – резонно зауважує Вакуленко.

      – Та ні, кажіть, – пожвавлюється вона. – Це вже цікавіше… Ось ви, Леоніде, як уявляєте майбутню подругу життя?

      – Дай спокій чоловікові, – подає голос її чоловік. – Воно йому треба?

      Та Оксані – хоч би що. Хміль ударив у голову…

      – То ви скажете, – не відстає, – який ваш ідеал жіночої краси?

      При цьому слово «ідеал» звучить загадково, навіть звабливо.

СКАЧАТЬ