Книга радості: вічне щастя в мінливому світі. Дуглас Абрамс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ прийомів. І у випадку з зосередженням на диханні, і у випадку з мантрами й аналітичною медитацією, яку щоранку виконує Далай-лама, засадничою є ця здатність фокусувати свою увагу.

      Четвертий і останній контур – «наша здатність бути щедрими». Мені це здалося неймовірним – у нашому мозку є цілий контур, один із чотирьох, присвячений щедрості. Не дивно, що йому настільки приємно, коли ми комусь допомагаємо, або коли хтось допомагає нам, або коли ми просто стаємо свідками надання допомоги іншим – те, що Екман назвав піднесенням як один з вимірів радості. Існують вагомі й переконливі докази того, що в нас закладено співпрацю, співчуття і щедрість.

      Джон Барг, один із провідних світових експертів у науці несвідомого, описує це як одну з-поміж трьох природжених (часто несвідомих) цілей – вижити, залишити потомство та співпрацювати. У лабораторних експериментах діти віком вісімнадцять місяців, яким показували ляльок, повернених обличчям одна до одної, були більше налаштованими на співпрацю, ніж ті, яким показували ляльок, відвернених одна від одної. Цей несвідомий рушій, який можна ввімкнути чи вимкнути, на думку Барга, являє собою цікавий приклад того, що співпраця – це глибокий еволюційний стимул, який виникає на найбільш ранніх етапах нашого розвитку. Мабуть, менш приємним є те, що цей рушій спонукає нас до співпраці й чемного ставлення до тих, хто схожий на наших вихователів і на наших імовірних захисників. Ми обережніше ставимося до людей, які мають інакший вигляд: у цьому криється несвідоме коріння упереджень. Схоже, наша емпатія не поширюється на тих, хто не входить до нашої «групи». Мабуть, саме тому архієпископ і Далай-лама постійно нагадують нам, що ми всі насправді належимо до однієї групи – людства. Утім, здатність і бажання співпрацювати й бути щедрим до інших закладено в наших нейронних контурах, і їх можна використовувати на особистому, соціальному та міжнародному рівні.

      Наша найбільша радість

      Я поставив архієпископу наступне запитання:

      – Радість, про яку ви говорите, – це не лише почуття. Вона не з’являється і не зникає сама собою. Це щось значно глибше. Наскільки я розумію, ви стверджуєте, що радість являє собою спосіб, у який сприймають світ. Чимало людей чекають на щастя або радість. Коли вони знайдуть роботу, закохаються, розбагатіють, тоді й будуть щасливими і відчуватимуть радість. Ви ж говорите про те, що можна мати це вже зараз, ні на що не чекаючи.

      Архієпископ ретельно зважував відповідь.

      – Я лише хочу сказати, що найбільша радість для нас – це коли ми намагаємося робити добро іншим.

      Невже все справді аж так прямолінійно? Варто лише стимулювати і задовольняти наш відданий нейронний контур щедрості? Немов випереджаючи мій скепсис, архієпископ додав:

      – Ми так влаштовані. Тобто ми запрограмовані на співчуття.

      «Саме так: запрограмовані», – подумав я, згадавши дослідження Дейвідсона.

      – Ми СКАЧАТЬ