Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відліку не має, гарикатися з Дунаєм та йому подібними – собі на біду. Такі люди завжди праві, а криве слово ладне потягнути за собою погано передбачувані наслідки. За великим рахунком, харчів та цілого одягу не отримали, проте частина партизанів поміняла чоботи на кращі, що вже немало. Ще й полонений, практичної користі від якого Коломієць поки не бачив, маючи лише хай крихітне, проте так потрібне нині відчуття перемоги.

      Взагалі – вони виграли нинішній бій.

      – Сюди його!

      Короткий і різкий, мов плювок, наказ висмикнув Максима з роздумів. Повернувшись на голос, побачив, як двоє вояків ведуть полоненого до Дуная.

      Найперше, що штовхнуло Коломійця вперед, – дивне відчуття власності. Це ж він, а не Дунай, захопив старлея з дзвінким, зовсім не мілітарним прізвищем. Усе одно мав передати Колокольчикова в СБ, та збирався зробити це сам. Тим часом Дунай або не звернув, або зробив вигляд, що не звернув уваги на різкий рух чотового у свій бік. Грубо штовхнувши полоненого в спину, погнав його перед собою в лісову глибину. За командиром подалося двоє. Третій став на сторожі, всім своїм виглядом показуючи: туди, куди пішли старші, не варто ходити.

      На Максимове плече лягла важка рука.

      – Не рухай їх, – озвався з-за спини Чуб. – Пощо тобі той руський?

      – Мені він справді до одного місця всрався, – кинув Коломієць, проводжаючи поглядом невеличку процесію, котра саме зникала з очей за кущами. – Ми ж обоє знаємо, чого Дунай від нього хоче. Але довести треба живим.

      – Не журися за всяким москалем.

      – Я взяв його в полон, – Максим повернувся, скидаючи з плеча Чубову правицю. – Ти взяв його в полон, друже Чуб.

      – Ми. Двоє.

      – Усі разом, коли вже так. Старлей – наш полонений. І відповідаємо за нього ми. Якщо не хочемо бути схожими на Совітів, маємо довести до місця й передати до крайової референтури СБ. З рук до рук.

      – Пусте. Не суши голову, не переймайся. Вважай, передали. То найліпше. Не хочу з ним панькатися.

      – Тебе ніхто не змушує. Але він – полонений, – вперся Коломієць.

      Знизавши плечима, булавний відійшов, сперся об дерево, прислухався до лісу.

      Десь цвірінькали пташки. Він любив такі моменти – на короткий час здалося: війні кінець, можна відіспатися, ніхто не потривожить.

      Позадкував. Примостив автомат під кущ глоду.

      Зміряв зі свого місця поглядом вартового.

      Розстебнув кобуру, пірнув за найближчий стовбур. Постояв трохи, переконався – на нього ніхто не зважає, вояки наморилися й ловлять кожну мить перепочинку. Дехто вже куняє, насунувши шапку на очі.

      Поправивши мазепинку й міцніше прилаштувавши її на голові, Коломієць пішов у тому ж напрямку, куди Дунай повів Колокольчикова. Прикинувши відстань на око, Максим взяв ліворуч, роблячи коло, аби обійти по периметру вояка на чатах, рухався нечутно, як у розвідці.

      Щойно вартовий зник з очей, лишившись позаду й праворуч, Коломієць зменшив коло, СКАЧАТЬ