Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чув про тебе, Східняче, – сказав Дунай. – Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.

      Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.

      – Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.

      – Він тримався, – вперто мовив Коломієць. – Хай ворог, але – тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.

      – Бачу, не далеко пішов від свого друга.

      – Він мені не друг.

      – Пощо заступився?

      – Я не заступився.

      – Справді?

      – Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…

      – За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?

      – Може. Напевне.

      Дунай гмикнув.

      – А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.

      – На війні нема гуманістів.

      – Коли так – будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один його маю.

      – Таких, як я?

      – З-за Збруча. Совіцьких.

      – Я не совіцький.

      – Інші теж так казали. Потім зрадили. Майже всі. Рахунок на сотні, Східняче.

      – Чекай, ти про…

      – Так! – гаркнув Дунай, ступивши ближче. – Більшість совіцьких солдатів та офіцерів, котрі одного разу перейшли на наш бік та влилися в ряди повстанчої армії, переметнулися назад! Наші суцільні поразки останнього часу – в тому числі через перекинчиків! Є вказівка виявляти їх у наших лавах та суворо карати!

      – То я – непевний елемент? Ти мене виявив, Дунаю? Вітаю. Що далі? Застрелиш, як ось Колокольчикова?

      Подив Дуная був щирим.

      – Кого?

      – Полоненого звали так. Старший лейтенант Колокольчиков. Хіба це не перше, що ти мав запитати на допиті?

      – До дупи мені, як його звали. – Дунай опустив парабелум, заховав у кобуру. – Здай зброю, Східняче. Не опирайся, бо мої хлопці покладуть на місці, справді. Не мав на меті розшифрувати саме тебе й саме тепер. Але ти, бач, як сам спалився. Нутро східняцьке показав, совіцьке.

      Останній закид Коломієць пропустив повз вуха.

      – Мої хлопці мене не віддадуть.

      – Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар між собою. Ворог лиш того й чекає. Нацькувати відділи один на одного, то такий є твій план, га?

      – Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою більше не говоритиму.

      – Не будеш, – кивнув Дунай. – Спитають в іншому місці. Так спитають – чого не було, розкажеш.

      – Побачимо, як казав один сліпий.

      Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кілька кроків, простягаючи руку за пістолетом. Поки він говорив, вояки вже взяли Коломійця на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.

      – Здай.

СКАЧАТЬ