Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ яблуні в садку, ховаючи стиглі червоні плоди. Під деревами рядком лежали невисокий кремезний старий у кирзових чоботях, брудних штанях від колись справного вихідного костюма та сірій полотняній сорочці, старша жінка в хатньому одязі з розпатланим сивуватим волоссям і молода жінка, коротко, зовсім не на сільський манер, стрижена. Старому стрельнули в лице, жінкам – у груди, кілька разів.

      Трохи далі, ближче до курника, товклися кілька його вояків, про щось тихо перемовляючись. Назустріч прибулим із глибини садка, з-за хати вийшов Дунай – трохи сутулуватий, чорняве волосся стрижене під машинку, пізнаваності додав перебитий, трохи приплюснутий ніс – згадка про допити в польській дефензиві[10]. Ковзнувши поглядом по вбитих, мовив:

      – Криївка була тут. Як почалося – стрибки налетіли сюди, запалили, постріляли.

      – Палити для чого?

      – Дурне питаєш.

      – Дурне, – погодився Коломієць, повторив: – Нащо палити?

      – Щоб нам не дісталося, – Дунай говорив тоном, яким зазвичай пояснюють дітям прості очевидні речі. – Стрибки, бач, вирішили погратися з енкаведе.

      – Тобто?

      – Криївку здав хтось із місцевих. Тобто, – тут же уточнив, – уже відомо хто. А ці викликали солдатів і доповіли: є інформація, працюємо. Якби твої люди, друже Східняк, втрапили в пастку, вас би тут поклали. Або поклали б не всіх, хтось би вирвався. Війна, кому як щастить. «Червоні погони» забралися б геть. А стрибки аж потім навідалися б сюди й забрали все собі. Здобич.

      – Звідки знаєш?

      – Служба така, – Дунай витримав паузу. – Тих, хто признався, все одно скарали на місці. Нема чого з ними панькатися.

      Максим збив мазепинку на потилицю, обвів поглядом довкола.

      – Лишатися тут хоч як сенсу нема.

      – Звісно, – погодився той. – Уже під вечір тут будуть солдати. Хай забирають своїх покійників. Я наказав усім тутешнім сидіти по хатах. Може, хоч так убережуться.

      – Втрати?

      – Двоє.

      – Моїх троє.

      – Бачу здобич.

      Аж тепер Дунай звернув увагу на полоненого радянського офіцера.

      Вояки відразу розступилися, ніби лишаючи Колокольчикова сам на сам з офіцером Служби безпеки.

      – Наших поховаємо тут, – розпорядився той, вчепившись поглядом у старшого лейтенанта. – Цей піде з нами. Доправлю його до крайової референтури, хай там вирішують. А може…

      Не закінчивши, Дунай перевів погляд на своїх підлеглих.

      – Друже Хорт, заклич сюди решту. Знайди фіру з конем, відвезіть тіла побратимів у ліс. Подалі, ‘би москаль не надибав, вони наші могили паплюжать. Кілька випадків таких знаю, – це він адресував уже Максимові, хоча той не вчора народився й теж міг навести кілька подібних прикладів. – Підемо всі разом.

      – Гомін чекає.

      – Йому повідомлять, куди рухатися. СКАЧАТЬ