Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне ім’я. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.

      – Хай собі, – байдуже знизала плечима Павла. – Будеш Манькою. Шматок відвалиться?

      – Який шматок?

      – Від тебе. – Жінка примружилася. – Вухо. Чи срака.

      – Не відвалиться, – визнала Майя.

      – Бач, – гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: – Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть – знову випустять.

      – За що вас?

      – Кажуть – спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.

      Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.

      – Чого зириш? – визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: – А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?

      – Вірю.

      Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку – вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.

      – Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так – нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували, десь, може, вбили на війні, листів ніколи не було. Куди напише, якщо німці сюди прийшли ще влітку. А, ти ж сама знаєш.

      Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася – мов сурма засурмила.

      – Ото й торгую потроху. То на станцію хто підвезе, аж півтора десятка кілометрів, сама не дотеліпаю. То тут, у Макарові, люди самі не годні стояти. Кому стидно, хто не вміє, хтось мобілізований на роботу. Живу з того, Манько, що підроблю. Чуже продаю, не своє, то ж людські гроші.

      – Ви до мене так, ніби я слідчий.

      – А слідчі мене всі знають! І вони, і міліція, і оці, з енкаведе. Тільки, думаєш, вони мене дарма тягають? Далася їм тітка Павла, пуття з мене їм жодного. Ні, дівко… – Вона підсунулася ближче, хитро посміхнулася, навіть підморгнула. – Перекупка – то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!

      Дверям знову скрутилася дуля.

      А потім Павла тицьнула її Майї в лице, і від несподіванки та сахнулася, сіпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стіну.

      – Чого ви?

      – Нічого! – Тепер тітчині очі холодно зблиснули. – Сама знаєш.

      – Знаю – що? Про що?

      – Насєдка ти, – відчеканила сусідка. – Бач, придумали лягаві з батьком-професором. Як інтелігенція, так думаєш, тітка Павла купилася? А дулю з маком! Так і скажеш.

      – Не СКАЧАТЬ