Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відділ Дуная в селі впорався. У тому, що не навпаки, Коломієць був упевнений. Тож глянув на охоплену вогнем «полуторку», підстрелених солдатів, яких уцілілі повстанці стягували докупи й роззували – чобіт ніколи не напасешся, з собою забирали все, знімали навіть з убитих своїх, не до сантиментів. Заразом побачив: втрати його відділу – не двоє, а троє вояків, ще двох поранило, Чуб – третій. Але велетень, здавалося, не зважав на біль у закривавленому лівому плечі. Орудував лівим кулачиськом, коротко замахуючись і зовсім не кривлячись, правиця тримала полоненого за карк.

      – Годі, – мовив нарешті Максим.

      Булавний не почув – або зробив вигляд, що не почув.

      – Досить, я сказав! – підвищив голос Коломієць.

      Чуб підкорився: розтиснув кулак, жбурнувши офіцера на землю. Той знову здивував: не знати, на що сподівався, але відразу порачкував убік, хоч шансів вирватися не мав жодних. Максим перегородив йому шлях, замахнувся ногою, та в останній момент щось втримало від сильного копняка: просто штовхнув носаком, не даючи піднятися.

      – Де він тут взявся?

      – Та вистрибнув, друже Східняк, – відповів булавний. – Мене самого шляк мало не трафив, як те побачив.

      – Що побачив?

      – Як тамтой москаль машину лишив, аби своїх прикривати. Іншим наказав відходити. Рукою махав. Котрий лишитися хтів – заледве не стрелив.

      Зараз вони говорили, ніби старлея поруч не було чи він лежав мертвий.

      – Герой? – спитав Коломієць, торкнувши полоненого носаком.

      Той перекотився на спину, глянув на Максима, розпрямився й сів.

      – Ні, – відповів, дивлячись знизу вгору.

      – А хто?

      – Старший лейтенант Колокольчиков.

      Полонений говорив, ворушачи розбитими губам, кривився від болю. Але все одно почуте тут, серед диму, крові й трупів, сказане під супровід далеких одиночних пострілів прозвучало кумедно. Якщо не сказати – наївно, ніби називала себе велика дитина. Хоча Максим на власні очі бачив реальний героїзм ворожого офіцера, і нічого дитячого в його поведінці не було.

      Хіба – виклик.

      Підлітковий.

      – Років скільки?

      – Тобі яке діло?

      – Відповідай!

      – Це вже допит? Не скажу – розстріляєш?

      – Я тебе, курво, стріляти не буду, – втрутився Чуб. – Кулю на тебе шкода тратити. Рукою задавлю. Одною.

      Булавний розчепірив могутню правицю.

      Коломієць мазнув поглядом по закривавленому плечу побратима.

      – Добряче?

      – Не придумали на Чуба кулі, друже Східняк.

      Приказку він придумав сам. І після кожного бою знаходив момент, коли її доречно ввернути в розмову. Торкнувшись долонею рани, Чуб знизав плечима. А полонений раптом поліз у кишеню. В Максимовій руці миттю опинився автомат.

      Але СКАЧАТЬ