Автохтони. Марія Галіна
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Автохтони - Марія Галіна страница 19

Название: Автохтони

Автор: Марія Галіна

Издательство: Фолио

Жанр: Зарубежная образовательная литература

Серия:

isbn: 978-966-03-7453-9

isbn:

СКАЧАТЬ ніж в оригіналі.

      – Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…

      – Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.

      Останнє було сказане все тим же виразним чітким інтелігентним голосом, що дещо контрастувало із грубою меркантильністю сказаного.

      Він підтримав:

      – Потрібна якась легенда, звісно. Щоби кинути до зажерливої паливні жовтої преси. Щось містичне, наприклад. Медіум, зв’язок з іншими світами, все таке. Містика зараз у моді.

      У Воробкевича ворушився кінчик носа – кролик і є кролик.

      – Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться.

      Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглілися.

      – Усе своє свідоме життя! Все життя! Я віддав мистецтву!.. Думаєте, я з цього щось мав? Помиляєтеся, добродію! Я колекцію заповів місту. Єдина вимога – щоб цілісною експозицією. Зібрання Воробкевича! Більше мені нічого не потрібно. Нічого. Все, що мені потрібно, в мене вже є. Моє зібрання. Повага колег. Вдячність художників. І нічого тут звинувачувати мене в меркантилізмі!

      – Вибачте. Мені здалося… Ви говорили щось про зиск.

      – Ні, – сердито сказав Воробкевич, – нічого подібного я не говорив.

      – Як знаєте.

      Воробкевич простягнув руку до вимикача, і відставлені до стіни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пітьму декілька десятків світів. Він дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальці. Квітка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побільше про масонів, чи що.

      Воробкевич упіймав його погляд.

      – Перстень? Він дуже старий. Дуже. Йому понад двісті років. Потім із незабудкою була проблема, знаєте…

      Яка проблема? З якою незабудкою?

      – Я матиму, – за їхніми спинами згасало освітлення, в одній кімнаті, в іншій, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати місту нове… ну, повернути старе… славетне ім’я… – і, вже вище тоном: – Ви що, і справді повірили? Ділок, нікчема. Удає з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закінчив. Журналіст? Ха-ха-ха. Курси власкорів. Вечірні. Фейлетончики, дописи. Терся біля голодних художників, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горілку. Вони померли всі, спилися, збожеволіли, вени порізали, а цей живий. Навіщо?

      – Перепрошую, – спитав він обережно, – з ким я зараз розмовляю?

      – Звісно, що не з цим нікчемою.

      Пухкі ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потім відняв руку.

      – Не слухайте її! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, СКАЧАТЬ