Автохтони. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і не зняв, і вуха під нею кумедно стовбурчилися.

      – Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзі повернуся.

      Темна корцюбиста стільниця була в краплях застиглого воску.

      – Хочете, я вгадаю мету вашого візиту? Ви маєте намір найняти мене як консультанта.

      – Вражений вашим прозіром, містере Холмс. Але так, ви маєте рацію. З погодинною оплатою.

      Він назвав суму.

      – Влаштує?

      – Цілком. Мені все одно нема чим зайнятися.

      Консультант – це людина, яка погоджується робити за гроші те, що у вільний час із задоволенням робить безкоштовно.

      – Ось і чудово. Ви знаєте місто. Знаєте людей. А я тут чужинець.

      – Ну, це можна виправити. Ви, до речі, сьогодні де снідали?

      – Яке це… У «Криниці». А що?

      – Ні, нічого. А обідали?

      – У Юзефа. Це важливо? Там, до речі, мені сказали, де вас знайти.

      – Все вірно. Ми тут із Мареком граємо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекає кава та ромова баба. Це дуже важливо – свіжа ромова баба.

      Згасаюче життя, яке тримається смаком ромової баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сіткою, накладеною на простір-час. Вейнбаум дивився на нього вицвілими очима, що сльозилися, і в нього виникло неприємне відчуття, що Вейнбаум – телепат. Вони тут усі телепати, чи що?

      – А це справді будинок доктора-отруйника?

      – У жодному разі, – суворо сказав Вейнбаум. – Це будинок, в якому закохані отруїлися ковбасою. Подвійне самогубство. Дуже ексцентрично. Непохитний тато дівчини був ковбасником, бачте. А будинок доктора-отруйника навпроти. Вам узагалі що потрібно?

      – Я шукаю декого. Ні. Не так. Збираю відомості про деяких людей.

      – Мертвих?

      – Так. Мертвих.

      – Тоді ви звернулися за адресою. Більша частина моїх друзів – мерці. Гадаю, ви були у Воробкевича?

      – Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку?

      – Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Він ложку повз рота не пронесе.

      – Але він постійно розмовляє сам із собою.

      – Що ви! Ви все невірно зрозуміли.

      Дівчина, пухкенька та свіжа, наче Ліотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихітні філіжанки, поставила холодну воду в запотілих склянках.

      – У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повільно кліпаючи, немов сонний птах, – повно недоліків. Він, власне, один суцільний недолік. Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нікчема. Але в нього є одна якість, що заслуговує на повагу. Він дуже кохає свою дружину.

      – Кохав, ви хочете сказати.

      – Кохає.

      Вейнбаум акуратно підніс філіжанку до рота – не вадить йому в такому-то віці? Втім, у такому віці все вадить.

      – Привіз її з Ленінграда, втім, вона говорила «з Пітера». Тоді в цьому був особливий шик. СКАЧАТЬ