Автохтони. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами, урвище, прірва, порожнеча, тільки сизий серпанок розжареного літа, що згусав у темну синяву, в чорне ніщо. І височить на роздоріжжі, наче «кохінор»-переросток, обеліск кольору закипілої крові, зі звернених до глядача граней дивилися безносі маски. Яскравий, нерухомий світ, наче при спалаху блискавки. І жодної людини.

      – А як він до вас потрапив?

      – Після смерті, – сказав Воробкевич.

      – Перепрошую?

      – Його роботи мені віддав Цвинтар. Він пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потім Цвинтар від’їздив до Німеччини і сказав – забирай що вподобаєш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чітким, інтелігентним голосом. – Я хотів сказати, ми злочинно ставимося до нашої спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед від’їздом майстерню і продав її під кнайпу. Ну, ту, із грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поїдеш, зателефонуй. І він зателефонував. І я приїхав. На двох машинах.

      – І все – Баволь?

      – Що ви. Цвинтар тоді не міг вивезти свої роботи. Він просто роздавав їх. Я вже розумів тоді, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Під руку потрапив.

      Знову той же високий інтелігентний голос.

      Воробкевич закліпав банькатими очима і злегка зіщулився.

      – А… ще подивитися можна?

      – Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.

      Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стіна над морем, і біля її обніжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоїть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небі кружляють інші тварини, схожі на птахів, але не птахи.

      – У нього була буйна уява, в Баволя.

      – Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самоті, помер на самоті… Коли помер? У сімдесят третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.

      Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.

      – Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.

      – Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.

      – Не будете брати?

      Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.

      – Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.

      – Тоді навіщо?

      – Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.

      – Ніколи не чув.

      – Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?

      – Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?

      – Ні, що ви. Куди я його?

      Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

      – Хіба СКАЧАТЬ