Автохтони. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

      У голові дзвеніло. Це через лампочку. Свербіло, як зубний біль. Мерехтить, сверблячи. Світло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальності, коли речі змінюють смисли, світло не є темрява. Світло є звук.

      – А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тісно спілкуються один з одним.

      – Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мілітаризм байкерів нам осоружний. І ось ця їхня… я би сказав, їхня зграйність. До того ж байкери соромляться високих чоловічих стосунків. Хоча ця їхня гіпертрофована мужність… демонстративна маскулінність… усе це буквально волає про їхні справжні наміри. Ні, ми не байкери. Ми фрірайдери. Так, Мардуку?

      – Так, Упирю.

      – Для нас чужим є об’єднання за будь-якою ознакою.

      – Це приємно, – сказав він. – Поважаю незалежність.

      І світло згасло.

      – Гей!

      Світло було сірим і холодним, як у перший ранок нового року. І різало очі. Де він узагалі? Згадав. Хостел. «Піонер», здається. Так, авжеж, «Піонер». А це ще хто? Він же просив кімнату на одного.

      Будь-який рух очних яблук відгукувався головним болем. Він примружився, трохи полегшало. Темна пляма на тлі вікна – це обличчя. Ага.

      Хіба він пив учора горілку? Він не пам’ятав. Він точно пам’ятав, що пив пиво. Що було потім? Миготлива лампочка, бородаті обличчя.

      – Вони підклали щось у лампочку, – сказав він.

      – Буває, – погодився хтось. – Мінералки дати?

      Він обережно спустив ноги на підлогу. Спав не роздягаючись. Вже легше. Чому легше? Авжеж, тісна чоловіча дружба.

      – Так. – Він із полегшенням зітхнув. – Так, будь ласка.

      Зір вдалося нарешті опанувати, і він тепер бачив її цілком розбірливо. Вітрівка, джинси, широкі плечі, широкі стегна, міцні ноги. Вона була схожа на каріатиду, котра через якісь свої справи зістрибнула з карниза.

      – Тримайте.

      Від неї тхнуло фарбою, і його знову занудило.

      У пластиковій пляшці води залишилося на третину, вона напевне пила з неї сама, але він, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це.

      – Котра година? – Він відірвався від пляшки.

      – Полудень вже. Мені працювати треба. А Веронічка казала, що ви зранку уходите.

      Неговірка, але чого хотіти від каріатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло.

      – Вас як звуть?

      – Лідія.

      – Гарне ім’я.

      – Не думаю, – сухо сказала вона і з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою.

      На лівій щоці жовтіє пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робітфаківка з плаката «Не базікай!». Якого кольору в неї волосся?

      – Слухайте, йшли би ви звідси. Ви мені заважаєте.

      – Я плачу за цю кімнату. Це моя кімната, – сказав він роздільно, як на уроці англійської. – It’s my room. You see? Послухайте, СКАЧАТЬ