Автохтони. Марія Галіна

Чтение книги онлайн.

      Він відпив із крихітної філіжанки. Кава була дуже гарячою, а вода – холодною. Зуби заломило. Ще б пак, такий перепад температур. У них тут у всіх – як із зубами? Чи у Вейнбаума штучні?

      – Нічого ви не розумієте. Їх мало хто панькав увагою. А картини існують, щоб на них дивилися. Так от. Соня. Вона стала згасати. Знаєте, як це буває, тихі такі справи, щось не лагодиться в жіночій сфері. Жінки вважають за краще про це не говорити. Він водив її до кращих наших гінекологів. Потім повіз до Москви, потім вони повернулися. Вона вже не вставала. І припинила розмовляти з ним. Зовсім. Наче він був винуватий.

      – Насправді – ні?

      – Звісно, ні. В чому завгодно, тільки не в цьому. Насправді це був її вибір. Адже вона могла тоді поїхати за розподілом. Або піти від нього. Та все що завгодно. Але вона віддала перевагу тому, щоб жити побіч, зневажати й ненавидіти. А він і далі її кохав. Вона була для нього всім, розумієте? Єдиним виправданням усіх його махінацій, усіх компромісів… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмісті. Тепер це вже не передмістя, в межах міста, але все одно…

      За сусіднім столиком старий Марек знову розставив фігури і тепер грав сам із собою – за білих і за чорних. Нерухоме обличчя, підсвічене знизу недогарком, було немов посмертна маска.

      – Колись він служив в управі. А я сидів у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старі вороги – це останні друзі. Так от… Там треба було зробити певні маніпуляції, вже не знаю, які, й прийняти останній подих. Буквально, не фігурально. Гоп! – і вона вже другий жилець у цій жалюгідній руїні, що іменується людським тілом. І, що зовсім сумно, її ніхто не спитав, чи хотілося їй ось так… разом із ним тягатися до вбиральні, митися, підтиратися, бачити… ну, зрозуміло, що бачить стара людина, коли займається, скажімо так, особистою гігієною. І нікуди від цього не дітися, нікуди не піти. Вона й до цього його терпіти не могла, а вже тут…

      – Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоєння особистості.

      – Він – двоєдушник. Не шизофреник – двоєдушник. Ви що, нічого не знали про двоєдушників?

      Даремно він найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена.

      – Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управі, а ви… Скільки ж вам років? І вам, і йому?

      – Не ваша справа, – ображено відповів Вейнбаум.

      Минуле, яке ніяк не стає минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сітківці довгий сяючий слід.

      – Чому – «Синя пляшка»? – спитав він несподівано для себе.

      – Даруйте, що?

      – Ну ось, здається, у Стівенсона було оповідання…

      – Про синю пляшку? Ні, до чого тут Стівенсон? Я гадаю, ну, просто красиво. І вивіску легко малювати. Читати раніше мало хто вмів. А так – висить синя пляшка, і всім одразу зрозуміло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, відкрили відразу після турецької облоги. СКАЧАТЬ