Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

      …Виїхали в степ пiсля обiду.

      На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

      Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

      А потiм сказала:

      – Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

      – I я не люблю.

      Вона:

      – Це символ всефедеративного мiщанства.

      – Так.

      Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

      Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

      …Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

      – Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

      Вадим сухо сказав:

      – Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

      Зиммель, ображений, вiд’їхав.

      Марiя – iронiя. Кинула:

      – Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.

      Вадим:

      – Просто – не та романтика.

      Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

      – А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

      – Не знаю, а на це хворiєш i ти – на романтику.

      – Не думаю!

      …А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.

      Вадим був надто чорний.

      I дороги бiгли – чорнi, степовi.

      Туманiв Ельбрус.

      Було холодно й прозоро.

      На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.

      Проїхали ще двi верстви.

      …I було так:

      …Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.

      Марiя тривожно:

      – Що тобi?

      Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.

      Марiя зупинила конi. Пiд’їхав Зиммель.

      Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:

      – Що з тобою, Вадиме?

      Серед степу стояли конi й куделили вухами.

      Зиммель злiз iз свого жеребця й прив’язав його до тачанки.

      Схвильовано сказала Зиммелевi:

      – Повертайте додому… скорiше.

      Тепер побiгли дороги на схiд.

      Чорнi, степовi.

      Марiя згадала: «доживає останнi днi». Гiрський чингал знову впав на серце лезом.

      Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.

      В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.

СКАЧАТЬ