Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Люди як люди. Бояться, – позіхнув Федір.

      – Бояться, – погодився Андрій. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрібно знайти якнайскоріше. Чує моє серце: багато він нам зможе розповісти… Потрібно дзвонити в ДАЇ.

      – Пінкертон, – похитав головою Кондратишин.

      – От тільки не потрібно заздрити!

      Соколовський підтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений тріщиною, яка проходила через увесь корпус і була недбало заліплена блакитною ізоляційною стрічкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даїшники спрацювали як ніколи оперативно – по номеру втопленого автомобіля вже було встановлено місце його реєстрації й данні господаря. Андрій подякував і поклав трубку.

      – Так, початок маємо. Потрібно дочекатися, коли будуть готові фотографії трупів і можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре?

      Забузький простягнув руку й пробіг текст на папірці.

      – Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографії будуть?

      – Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятої привезти.

      – Побачимо, – флегматично мовив Забузький і відкинувся на спинку крісла, розглядаючи дерева у міському парку за давно не митим вікном. – Весна прийшла, сади зелені… Ех, на природу б зараз!

      У двері постукали.

      – Увійдіть.

      На порозі з’явився молодий лейтенант, якого Андрій знав досить відносно. Бачив, здається, кілька разів у відділку. Та й то віднедавна. Лейтенант несміливо потоптався й поглянув на Забузького, котрий сидів найближче від дверей.

      – Дозвольте? Лейтенант Барминський, я…

      – Та заспокойся, лейтенанте, тут усі свої, – Забузький піднявся і простягнув прибулому руку. – Федір.

      Барминський ніяково посміхнувся. Він зачинив двері, мимоволі затримавши погляд на плакаті, після чого підійшов до Забузького й потиснув йому руку:

      – Василь.

      – Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов.

      – Мені у черговій частині сказали, що тут я можу знайти капітана Соколовського.

      Андрій підняв правицю зі стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легіонера і з пафосом кинув:

      – І ти бачиш його на власні очі! Що хотів?

      Лейтенант, потроху освоюючись, відшукав стілець, сів на нього і зняв форменого картуза.

      – Спека у вас.

      – Не повіриш, у нас тут завжди спека. Навіть на Різдво, – вставив свої п’ять копійок Кондратишин.

      – Як і у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дільниця, крім іншого, охоплює таке собі село Колибаївка. Я тут випадково почув про вашу машину з річки. Там був білий «Форд»?

      – Так! – Андрій насторожився.

      – Номер який?

      Забузький поглянув на папірець, взятий у Андрія, і прочитав номер машини. Лейтенант СКАЧАТЬ