Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Капітан Соколовський, карний розшук, – мовив він. – Можемо з вами побесідувати?

      Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, він може з побесідувати з міліціонером, що ж йому залишається? Ні, він не бачив напередодні та уночі нічого й нікого підозрілого. Автомобіль помітив лише тоді, коли той летів у безодню. І йому незнайомий ані сам автомобіль, ані ті нещасні, котрих з нього дістали. Павло Іванович не надто полюбляє такі видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Він ніколи їх не зустрічав раніше. Йому щиро шкода цих молодих бідолах і їхні родини. Але, можливо, більше про них зможе розповісти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води і котрий так швидко пішов, навіть не подякувавши за допомогу?

      – Що? – Андрій став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слід дичини. – Тобто був хтось, хто вижив?

      – Був. Хлопчина. Руки мав сплутані електрокабелем за спиною.

      Андрій набрав повні легені повітря.

      – Так, а з цього місця я попрохав би більш докладно.

      Павло Іванович швидко переповів, як вони врятували молодика і як той, ледве обігрівшись біля багаття, зник у невідомому напрямку.

      – А ви могли б його упізнати?

      – Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цікаво…

      – І мені цікаво, – Андрій відкрив теку з паперами, готуючись почати офіційне опитування свідка. – Прошу вас докладну інформацію: прізвище, ім’я, по батькові, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюєте, словом – все. І потім покличете до мене ваших товаришів.

      Розділ 5

      26 квітня 1996 року. 13.30.

      МВ УМВС України у Кам’янці-Подільському

      Високе начальство з області й місцеве з районної прокуратури роз’їхалося лише опівдні, завдавши Гончару і його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав місце на території дорученої їм дільниці. Тож Андрій, після того як вислухав настанови від хмельницьких чинів, а також чергову порцію жовчі від полковника Гончара, міг взятися за роботу лише по обіді. Хоча який там обід – Гончар, після отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настрої, тож наказав знаходитися на своїх робочих місцях усім без виключення. З огляду на такий стан речей підлеглі Степановича, серед яких перебував і Андрій, змогли на скору руку перехопити лише кілька хот-догів з міцним чаєм. Степанович скористався своїм службовим становищем і кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як і обіцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколі Кондратишину допомагати у слідстві.

      – І не варто сподіватись, що за все відповідатиме Соколовський!

      – Степанович, ви ж знаєте, ми своїх у біді не кидаємо, – весело підморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.

      – З кого могорич? – перегородив двері Кондратишин. – З Андрія чи з вас, Степанович? І СКАЧАТЬ