Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від російської інтелігенції. А коли просунулися козачі полки, витісняючи червону гвардію на північ і захід від Донської області, то їм почали траплятися селища й хутори з численним єврейським населенням. Але їх обходили. Розселялися по хатах, де різали сало і наливали чарку. Ось і чули від місцевих підбурливі слова, що, мовляв, усі більшовики, комісари й чекісти – євреї, які хваляться: «Ми вам дали Бога, дамо й Царя!» Я прибув до Шкуро`, коли він вже вступив у Катеринослав…

      – Шкуро? – закашлявся товариш Варніч. – Що ви робили в цього шкуродера Шкуро?

      – Я бачу, що ця моя розповідь вам не до вподоби, Альберте Михайловичу. А про Шкуро… І про нього розповім. До речі, це він першим у п’ятнадцятому році встановив кулемети на візки і зробив свою роту маневреною. Тоді він був командиром кулеметної роти на Германському фронті. З ним я вперше зустрівся ще на Кавказі. Він наш кубанський козак, тому швидко й затоваришували. А було йому двадцять вісім років. Щойно підвищили до осавула. Офіцери пили, бажали йому генеральських погонів і при цьому сміялися: «Ви уявіть тільки: пан генерал Шку´ра!» За три роки я вже зустрів його тридцятидвохрічним генерал-лейтенантом і з прізвищем Шкуро`… Пам’ятаю його як неймовірно хороброго козака, нагородженого Георгіївською зброєю і безліччю орденів.

      – Найбільш кровожерливий білогвардійський генерал! На його совісті тисячі невинних жертв!

      – Я бачив інше. Коли його козаки вступили в Катеринослав, справді почались єврейські погроми. Вовча сотня Шкуро скоро їх приборкала. Заарештували і шістьох козаків, але виявилося, що це місцеві, яким вдалося роздобути козачий однострій. Усіх їх повісили. Перед стратою Шкуро сказав: «Не той жид, хто єврей, а той, хто грабує людей»! Але вже скоро, під Харковом, вони зіткнулися з комуністичними єврейськими ротами, під їхніми голубими національними стягами, і рубали їх без жалю. Зокрема й полонених. Євреї, знаючи про це, показували хрести на шиї і так рятувалися від страти. Тоді козаки усім полоненим наказували знімати штани…

      – Мені про це відомо, – похмуро сказав чекіст.

      – А як просуваються пошуки в моїй справі? Чи є у вас якась інформація?

      – Що ж… До цього трохи пізніше, – струснув головою чекіст, наче хотів відкинути останнє запитання. – От дивлюсь я на ваше фото… Нагороди, нагороди… До цього фото ми теж скоро повернемося. А тим часом чи не розповісте про ваші перші нагороди? Певно, вам буде приємно згадати, а я отримаю ще одну змогу краще вас пізнати.

      – Приємно згадати? – тяжко зітхнув козак Гордієнко, і на його обличчя набігли зморшки.

      Кавказький фронт. Гори Західної Вірменії. Листопад 1914 року

      Колона вирушила, щойно з’явилося світло. Хоча важко було визначити, звідки воно походить. Небеса затягнуті пеленою кольору окисленого свинцю. З тієї похмурості то сипало сніжною крупою, то сікло холодним дощем. Краплі дощу, зіткнувшись із дорогою, відлітали від поверхні дрібками битого скла. А сама дорога була в жахливому СКАЧАТЬ