Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Єгорович відчув, як по ній пройшла легка хвиля вниз, а потім угору. Між лопаток та хвиля зупинилася разом зі звуком пострілу.

      – І як? – не завваживши переполоху в роботі турецької артилерійської обслуги, запитав пластун.

      Бурсак не відповів. Він поправив приціл і клацнув затвором.

      Постріл. За ним майже без перерви ще три.

      – Ти ба! Оце ти дав турку жаб’ячої цицьки скуштувати! – в захваті вигукнув Єгорович, пильні очі якого майже за версту вгледіли, як злетіла з турецького офіцера велика біла папаха і він лантухом упав на каміння. Поруч із ним гепнувся заряджальник, так і не донісши снаряд до казенника гармати.

      А Бурсак уже перезарядив німця й голосно звелів:

      – Тримай спину!

      Ще п’ять пострілів. Здавалося, занадто швидких і не підготовлених. Але ж це з чудової гвинтівки конструкції братів Маузерів, у якій перезарядка в задній частині давала змогу стрільцю не відривати ложа від плеча. І ще троє з гарматної обслуги вийшли з бою. Вбиті чи поранені – зараз це не мало значення. Важливо було те, що гармата перестала посилати снаряди в густі російські колони.

      Тепер уже турецькі офіцери й солдати присіли біля своїх гірських гармат, що не мали захисних щитів, і в страху крутили головами на всі боки. Вони ще не визначили, звідки по батареї ведеться вогонь, і згорали від бажання кинутися від гармат під прикриття скель. Тоді на повен зріст став один із офіцерів і, вихопивши шаблю, почав нею розмахувати і про щось голосно кричати. Це подіяло. Першими піднялися офіцери і під їхні крики – артилеристи-солдати.

      – Зараз ти в мене домахаєшся, – процідив Бурсак.

      На третьому пострілі офіцер із шаблею спіткнувся, здавалося, об ящик зі снарядами і впав обличчям униз. Відразу ж обслуга покинула роботу біля гармат і поспішила сховатися за камінням.

      – Тепер не дати їм висунутися, – тихо промовив молодий козак і тяжко зітхнув. – А в мене останній магазин залишився…

      – Ось! Кума гостинця передала, – щасливо вигукнув Єгорович, простягаючи пачку патронів, вирваних в ощадливого Неліпи.

      – Тоді бій за нами! – розсміявся Бурсак.

      – Займайте, хлопці, лавки! Будемо й ми веселитися і пригощати гостей кістками! – щасливо вигукнув, наспівши, підосавул Куля.

      Він усе бачив. І готовий був одразу обійняти й розцілувати щасливого стрільця. Але бій усе ще не було закінчено. Проте щось сказати треба було Бурсаку.

      За Батю сказав Єгор Пафнутич, батько «акробата» Єгоровича, – єдиний із команди пластунів, який «ступив крок» за дозволений вік. Недалеко ступив, бо ні в чому не поступався братам-пластунам, а в обороні був кращим за них стрільцем.

      – Постріл на тисячу ярдів[60]. Так казали бури-снайпери[61]. А тут, мабуть, і півтори тисячі буде. Давно такої стрільби не бачив. З тієї-таки бурської війни…

      – Батю, глянь туди! І туди! – торкнув за плече підосавула його кум Чупа.

      Але отаман уже СКАЧАТЬ