Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ смарагдова – з усіма притаманними цьому коштовному каменю відтінками. Весло занурювалося в насичену чернь зелені, а піднімалося в яскравих спалахах ніжно-салатового кольору. І на сірій лопаті весла осідали дивовижні малахітові візерунки з безліччю зеленних мікроорганізмів, липкою ряскою й частинками водоростей.

      – Туди! – кивнув отаман.

      – Туди? – засумнівався весляр і похитав головою.

      Та, помітивши, як межи очі отамана почала насуватися зморшка, усміхнувся з провиною.

      – Давненько в дідів не був. Забувсь. Пробач, отамане. Ех-ма!

      Піднявши над зеленим килимом мертвоводдя праве весло і рвонувши опущеним лівим, весляр уткнув тупий ніс плоскодонки в стіну височенного зеленого очерету і проломив двосаженний[1] заслін.

      – Тепер, Федоре, тільки на гілці.

      – Це точно пам’ятаю, отамане.

      Федір поклав весла на дно, обережно став на обидві ноги і, поплювавши на широкі долоні, прийняв від отамана довгу міцну жердину. Промацавши дно тією «гілкою» і переконавшись в його щільності, Федір задоволено кивнув.

      – Тепер точно пам’ятаю. Все пам’ятаю!

      І праворуч, і ліворуч стіною стояв усе той же вічний очерет, а над головою сплели гілки все ті ж вікові верби й дуби. Нічого не змінилося в цьому зеленному будинку цього зеленого світу.

      Як і торік, як і десяток років тому, як і сотні років до цього поділялася могутня Кубань на річища, протоки, єрики, конки. Петляла й тихо омивала численні острови своєї дельти, заростаючи тванню і ряскою. У тій лінощі поважно бродили довгоногі чаплі, неквапно витягували з повитої парою води розніжених жаб і розімлілу рибну дрібноту. То тут, то там надводний зелений килим розривали гігантські хвости сома або осетра. І до того річкового ополонку відразу поспішали птиці-рибалочки, щоб устигнути вхопити оглушену тим гігантом верховодку або й щось крупніше. Але ті рани на воді швидко затягувалися зеленню, і птахам знову доводилося очікувати жахливого сплеску в цьому царстві тиші та безтурботності. І триватиме так, доки сонце не сяде за море, затягуючи за собою задуху й спеку. І тоді плавні величезної річкової дельти оживуть треллю, свистом, шипінням, рохканням, гарчанням і ще безліччю інших звуків, що їхню природу може зрозуміти лише вухо досвідченого мисливця.

      – Чуєш, Федоре?

      – Аякже, отамане.

      – А ти, Миколо? – звернувся отаман до міцного юнака, який жваво оглядав природне диво кубанських плавнів.

      – Як не чути? Зі світанку крихти в роті не було. Не тільки димок чую, а й юху добру з сомовим салом і розварною осетриною.

      – Казка, а не життя! Ех-ма-а-а! – у захваті протягнув Федір. – Ні тобі баби сварливої, ні діточок сопливих, ні роботи до сьомого поту, ні… Їй же богу, тут залишуся. А чи на війну з японцем податися? Га, отамане?

      – Дурень ти, Федоре, – твердо сказав отаман, та, згадуючи війну з турком, щасливо всміхнувся: – А все ж… Ти – в стройовому розряді. Потрібен будеш – підеш. А тим часом за дітками своїми дивись.

      Розряд – то устрій не тільки Кубанського війська, але й самого життя козака. А життя козака таке – то сій, то до війська йди. Малий – учись у батька та сусідів. Допомагай по господарству, але не забувай, що ти народжений козаком. Готуйся змалечку. І, коли сповниться двадцять рочків, запишуть до війська – у підготовчий розряд. А за рік бери зброю та сідай на коня. Бо прийшов твій час бути в стройовому розряді. І так до тридцяти трьох років. До того віку козак і тілом, і розумом, і спритністю найсильніший. А далі від тридцяти трьох до тридцяти восьми – запасний розряд. То козаки з досвідом життєвим і військовим. Та й у тілі такі, щоб кожної миті на коня вскочить і в похід рушить. І наймудріші – старші тридцяти восьми років, що у відставному розряді повністю відслужили, та якщо буде потреба, то по хатах не всидять. Бо військо Кубанське – брати-козаки. А ще похід, війна, гарматні постріли, гарячі кулі… Оце і є козацьке життя. А інше… то очікування того, задля чого козак народжується.

      Молодий козак скривився, згадуючи трьох маленьких дочок, але зара`з посерйознішав, замислившись про щось важливе.

      – Як думаєш, отамане, мій Воронко стане на джигітовку? – перебираючи «гілку», запитав Федір.

      – Кульгає собі на праву передню?

      – На неї, рідну, – зітхнув той.

      – Воронко – добрий кінь. Один із найкращих у станиці. Кінь – що людина! І хвороби в нього ті ж, що й у людини. Час потрібен. Ні. Не стане на джигітовку. Не встигне… Сам знаєш.

      – Знаю, – знову зітхнув Федір. – Ось і він – острівець пам’ятний. Як же я той прохід не вгледів? І двадцяти років не минуло, як тут комариків кровиночкою власною годував до їхньої відрижки. Дякую, отамане, що взяв із собою пам’ять провітрити. Тут на землю й станемо…

      Плоскодонка СКАЧАТЬ